Олександр Ільчук з невеличкого села Мар’янівка Костопільської громади до війни не мав жодного поняття про військову справу й ніколи не тримав в руках справжню зброю. Одружився, працював водієм, возив на ринки торговців, працював також охоронцем. Коли почалася війна, синові було трохи більше року. Молодий батько сам прийняв рішення піти добровольцем. Воював у складі 68-ї окремої єгерської бригади ім.Олекси Довбуша. За два роки на передовій мав кілька поранень і втратив око. За мужність та відвагу одержав особисто з рук Олександра Сирського срібну відзнаку командувача Сухопутних військ ЗСУ «За бойову доблесть». Ще через кілька місяців наш захисник одержав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Зараз Олександрові Ільчуку лише 27 років.
Під Вугледаром
У березні 2022 року солдат-доброволець Олександр Ільчук проходив навчання на полігоні, після короткої підготовки був уже під Вугледаром у складі 68-ї єгерської бригади. З полігону обмундирували та укомплектували усім необхідним, з часом воїн докупив власним коштом, що вважав за потрібне.
«Тоді саме формувалася бригада, ми були добровольці, усі вмотивовані, готові воювати, хоча й зброєю володіти не вміли. Тих людей, таких вмотивованих, як тоді, у бригаді майже не залишилося, хтось загинув, хтось поранення одержав і лікується. А тоді йшли самі, хоч нічого ще не вміли, виконували усю роботу, вчилися, терпіли негаразди – бо мусили, бо так було треба», – пригадує Олександр.
Під Вугледаром підрозділ воював близько року. Спочатку важких боїв не було, два дні проводили на позиціях, два дні в тилу. Там і вчилися. Інструкторами були ті, хто пройшов АТО, та воїни з «Азову». Вони усе вміли і знали, на них недосвідчені бійці дивилися, як на богів. За рік під Вугледаром обкопалися, зробили лінію оборони та позиції.
Воїн пригадує важкі бої за Павлівку, яку звільнили, а потім через великі втрати вийшли і залишилися на околицях. Через тиждень підрозділ Олександра перекинули на більш важкий харківський напрямок, де воювали близько пів року. Звільняли село Надія, за кожну посадку були важкі бої. І втрати.
«Там загинув мій побратим, земляк. Ми хотіли вивезти його, але не змогли. Лише під’їде машина, ворог бачить – і відкриває вогонь з танків, авіації, всього, що має. Інших ми теж не змогли вивезти. Вони усі вважаються зниклими безвісти. Були посадки, в яких і ми, і ворог, відстань невелика, там було дуже важко. Гинули вмотивовані воїни, добровольці, люди, які могли б замінити п’ятьох новобранців. Приходять і зараз хлопці, які розуміють, що треба, але на початку ми всі такі були. І багатьох уже нема», – ділиться воїн.
У грудні 2023-го на передовій Олександр Ільчук одержав особисто з рук Олександра Сирського срібну відзнаку командувача Сухопутних військ ЗСУ «За бойову доблесть».
Пекло
Після Харківського був Покровський напрямок. Навесні 2024-го у Семенівці, що під Авдіївкою, замінили елітну 3-тю штурмову. Як каже Олександр, замінила «наша проста бригада добровольців». Оборону Семенівки тримали близько місяця, і це було пекло.
«Тримали ми Семенівку, як могли. Ворог переважав нас і в артилерії, і в піхоті – у всьому у кілька разів. Штурми за ці дні були постійні, лише вночі не було, але ми й вночі відпочинку не мали. Треба було людей розводити по позиціях, вивозити 300-их і 200-их. Ці дні були дуже важкі для мене. Коли наша техніка в село заїжджала, ворог відкривав шквальний вогонь з усього. Забрати поранених не могли. Важкопораненого командира, який ішов на підкріплення нашої позиції, вдалося вивезти. За ним приїхав евак й інших поранених забрав, але командира не врятували, він помер в реанімації».
«Ми з побратимом Лермонтом опинилися майже в оточенні, всі відійшли, а ми прийняли рішення залишитися. Я йому теж казав відходити, та він мене не покинув. Якби не Лермонт, не знаю, чи я б живий залишився. Ми вдвох з ним добу тримали позицію. Мали гранати, спорядження, мали чим тримати, плюс дронами нам допомагали. Комбат дав наказ знайти укриття і перечекати. Ми зайшли в льох, у цей час четверо ворожих солдатів забігли з тилу і засіли в льоху. Нам дали команду зачистити його. До льоху дійшли, бачу, стримить вентиляційна труба, каструлькою накрита. Я взяв гранату, висмикнув запобіжне кільце, іншою рукою знімаю каструльку – а там арматура. Але моя граната таки пролізла в отвір. Ми закидали їх, поки вирвало двері. Вороги були мертві. Потім інші пробігали через той льох, шукаючи укриття. Ми знищили у ньому до десятка ворогів. Комбриг особисто дякував по рації, що виконали таку задачу», – розповів боєць.
Дві доби виносили тіло командира
Під час штурму та зачищення Семенівки прийшла група підсилення, яку очолив головний сержант роти Віталій Радіо з Березнівщини. Він загинув від удару дроном, в останню мить відштовхнувши і врятувавши цим побратима.
«Ми з Лермонтом дві доби виносили його тіло, як – я й досі не знаю. Боєць нам повідомив, що Радіо загинув. Він лежав у сірій зоні, ворог бачив і міг прострілювати. Ми відтягнули тіло ближче до укриття, сапери принесли ноші. Нас усе ж засікли і постійно обстрілювали. Позиції у нас відбили, ворог вклинився, ми могли опинитися в оточенні. Йшли вночі, через цвинтар. Зупинялися, залишали ноші – і розбігалися відпочити, щоб не було концентрації людей. І несли далі. Так ривками за дві доби ми донесли тіло командира до місця евакуації. Віталію Радіо посмертно присвоїли звання Героя України», – розповів також Олександр.
Поранення
Перше тяжке поранення було у 2022-му під час звільнення села Новомайорське на Донеччині. Воїн вважає, що йому пощастило, що кульове поранення було наскрізне. 20 днів в лікарні – і у стрій. Через тиждень чи два перепочинку був знову на передових позиціях. Згодом чоловік одержав відзнаку Міноборони за пролиту кров.
Серйозне поранення Олександр одержав у квітні 2024-го, коли заводив бійців на позиції під Семенівкою. На той час він був головним сержантом роти.
«Ми зайняли оборону біля села. Зі мною троє «дідів» було, старших чоловіків. Пішов я першим через поле і гукав, куди йти. Посередині поля я почув звук дрона. Встиг добігти до посадки, прикрив очі руками і почув кілька вибухів – дрон скинув гранати. Я відчув сильний біль в очах, дрібні осколки пройшли поміж пальцями. Нічого не бачачи, побіг. По рації хлопці кажуть, не туди. Протер око, трохи розгледівся довкола, що бачив, коли йшли вперед, і розвернувся. Ми відійшли. Я був поранений, але, повірте, біг дуже швидко і описував по рації своє поранення. До першого бліндажа добіг і сам собі надав медичну допомогу. На око рукавичку наклав і тримав, ногу перемотав. Мої «діди» повернулися всі живі, мені допомогу надавали. Якби ми були разом, не розосереджені, усе могло бути значно гірше. Група людей – одразу приліт», – каже Олександр.
У бліндажі поранений втратив свідомість. Приїхала машина евакуації, допомогли вийти. У лікарні в Дніпрі прооперували, осколки з правого ока видалили, ліве око видалили повністю. Далі лікувався в інших містах. Видалили осколки з ноги, з руки, пройшов обстеження, призначили курс реабілітації. Військовий госпіталь видав направлення на протезування ока в Інституті очних хвороб в Одесі.
Штучне око підібрали вдало. Тепер, каже Олександр, і дружині, і сину його приємніше бачити, та й самому дивитися у дзеркало приємніше. Зір на праве око погіршився, коли кермує, вдягає окуляри.
У квітні 2024-го Олександр був нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Представники 68-ї бригади приїхали до воїна додому і вручили нагороду скромно, без урочистостей. «Це за Семенівку, – каже Олександр. – Я провів там 8 чи 9 днів, один звідти цілий вийшов…» Усі свої нагороди молодший сержант Ільчук одягав поки що лише один раз – у рідну Пеньківську школу, куди його запросили на свято першого дзвоника.
Зараз наш захисник проходить медичну комісію на ступінь придатності до служби. На передову уже навряд. Чим займатиметься, вирішуватиме в залежності від лікарського висновку. Каже, головне – що повернувся до сім’ї живий і не втратив зір.
