Омбудсменка у пошуках виходу (АК)
Уповноважена з захисту державної мови О. Івановська стурбована тим, що зросла кількість українців, які розмовляють російською мовою.
Мовляв, на початку російської агресії люди цього соромились. А тепер повернулись до «мови агресора».
З чим це пов’язано людина, яка називає себе чомусь «омбудсменкою» пояснити не може.
Українізація сповільнюється на тлі війни, — вважає Івановська
За її словами в інтерв’ю для РБК:
«Спрацювала людська психологія звикання до війни. І частина суспільства поступово повертається до старих мовних практик».
Далі у тексті, який описує стурбованість української (?) омбудсменки йде речення, яке відтворює всю красу новоявленої «укрсучмови»:
«Незважаючи на фіксацію цього регресу, Івановська категорично виступає проти насильницьких методів у питанні поширення української. На її думку, ефективними можуть бути лише довгострокові стратегії».
Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська
Омбудсменка пропонує починати роботу із заохочення української мови з наймолодшого віку — буквально з пологового будинку.
«Я бачу два головні шляхи: просвітництво і приклад», — сказала вона.
Принагідно можна порадити Івановській показати вже той приклад і відмовитися від дурних іноземних запозичень типу «Омбудсмен». Тим паче, що МЕН у цьому слові означає ЧОЛОВІК, а МЕНКА у слові Омбудсменка – це звичайний мовний покруч типу «чоловікожінка».
Якщо вже так хочеться звучати не на феміністичний манер, то вже називайте себе «омбудсВУМЕНкою».
Це буде не менш потворно, ніж «омбудсменка», але хоча би – логічно у межах того ґендерного психозу та феміністичного насильства, що його накидають колись милозвучній українській мові – буквально от зараз – у часи війни.
Ще один напрямок свідомого та безперестанного ґвалтування колись прекрасної української мови Шевченка, Лесі Українки, Рильського, Гончара, Вінграновського, Стуса, Андруховича та Жадана стали – постійні зміни наголосів у словах.
Зміни наголосів, які запроваджуються невідомо ким десь «зверху».
Люди, які десятиліттями виховувалися на українській літературі в україномовному середовищі просто не знають тепер часами – як їм говорити.
І це запровадження все нових і нових – дурнуватих – нововведень теж співпало дивним чином із періодом війни.
Якщо вже людям ізмалечку україномовним стає важко говорити українською через цю масовану атаку «членкинь», «послиць» та інших мовних покручів (типу «ЦПМСД», замість «Поліклініка»), то що вже казати про тих – російськомовних, які вирішили були перейти на українську, але раптом зіткнулися в ній з кошмаром бюрократичного дурисвітства та навалою мовно-феміністичної шизофренії?
Може, щоб повернути людей в лоно рідної мови, нам варто повернути самим собі – ту колись «Найгарнішу мову в світі»?
Мову: Ліни Костенко, Івана Багряного, Василя Симоненка, Уласа Самчука, Олега Ольжича та Володимира Івасюка?
Ми ж маємо прекрасні орієнтири і знаємо якою наша рідна мова ще тут колись була. Ще геть недавно.
Ясно, що це буде важко – взяти і відмовитися від запровадженого останніми роками тоталітарного «новоязу» ім. Орвела, що його так солодко накидати людям, але…
Може, все ж, варто спробувати?
*АК — авторська колонка: всі думки авторські