Або «Ґешефт на кістках» (АК)
Українцям варто звернути увагу на автора, який називає себе Максим Богородіченко (Maksym Bohorodichenko)
Він має дуже сильний дар Слова та надзвичайно – цікаве мислення. Читати варто як його сторінку так і групу Хроніки Марнославства (Chronica Vanitatis)
Нижче, як приклад, подаємо один з його свіжих дописів.
Про присмак абсолютної, космічної даремності:
Ліворуч — Трамп, праворуч — так виглядає Костянтинівка сьогодні
# Гольф-клуб «Мар-а-Лаґо» 3.0: Ґешефт на кістках
П’ятниця. 17 жовтня. Час здох.
Ніч. Київ. Повітря в хаті стоїть таке густе, що можна вішати не томагавк, а сокиру. Свічка на столі блює воском на розкидані папери, а за вікном гуде генератор — єдиний бог, в якого тут ще хтось вірить.
Смердить усім одразу: перегаром, сирістю з підвалу, де здохли всі пацюки, і солодкуватим димком розплавленого пластику від китайського подовжувача, який от-от приєднається до Вальгалли побутової техніки.
На столі, липкому від вчорашнього пива, догорає свічка, її полум’я тремтить, ніби в неї напад епілепсії.
Поряд — склянка з чимось, що колись було бренді. Тепер на смак — це сльози іржавого термінатора. Роблю ковток, і в голові виникає нав’язлива думка, мій персональний цвях у черепі: чи є душа у старої мікрохвильовки «Сатурн», що пожовкла в кутку?
Вона бачила більше, ніж деякі депутати. Може, вона знає відповідь?
За вікном виє генератор. Я досяг стану генераторного дзену. Це коли ти перестаєш чути його гул, він стає частиною твого серцебиття, саундтреком апокаліпсису. Втикаю в екран ноута, що світить на моє обличчя, як рентген.
Там — цирк. Наш гетьман у своєму незмінному худі тактичного месії летить до Дональда Фредоровича в його філію Межигір’я у Флориді, де з солом’яної стріхи на голові сиплеться пилюка кольору свободи.
Раптом картинка пливе. Мені сім років, я стою біля гаражів. У калабані з мазутом і дощовою водою конає тритон. Чи жаба.
Якась нещасна ху*ня. Я намагаюся виловити її палкою, але тільки глибше занурюю в чорну багнюку.
Тоді я вперше відчув цей присмак — присмак абсолютної, космічної даремності.
Трясу головою. Знову екран. Тема розмови — 300 ярдів замороженої руснявої зелені. Звучить, як другий прихід, як святий ґрааль. Але я бачу, як вони танцюють свій дипломатичний гопак.
Папаша Трамп, схожий на мадярського барона, що торгує краденими кіньми, розмахує позолоченою ключкою і реве щось про «ґрейт еґейн, ю ноу, зе бест діл!». А наш стоїть і киває.
В цьому киванні — весь наш бруківковий ренесанс, всі барабани в укриття, вся наша хронічна пауербанк-залежність.
Мені кажуть, це політика. А я бачу, як два шулери ділять краплену колоду, поки за столом сидять лохи з порожніми кишенями.
Десь у бункері старий карлик із лицем молі вже приймає дзвінок. Йому рудий дзвонить частіше, ніж у службу підтримки свого банку.
«Ітс е б’ютифул, е трімендос діл, повір мені, Вольдемар», — процідить у слухавку Дональд Фредорович з мудрістю людини, що колись продала Ейфелеву вежу двом різним туристам, і я фізично відчую, як ці слова перетворяться на чергові апартаменти «з видом на мінеральні води» в Карлових Варах, де лікуватимуть пошкоджену совість і печінку чергових «родичів нації».
Тому не треба мені про «фінансовий щит». Єдиний щит тут — це кришка від каналізаційного люка, яку треба тримати напоготові. Я роблю ще один ковток іржі.
Питання не в тому, чи дадуть гроші. Питання в тому, скільки кіл пекла вони пройдуть, перш ніж перетворитися на пил на черговому «Великому будівництві».
Не треба мені тут про віру в світле майбутнє. Як казав один старий батяр у львівській кнайпі, затягуючись дешевою файкою:
«Вірити, синку, можна в Бога. А з рештою тре мати ґешефт».
Дивлюся на мікрохвильовку. Вона мовчить. Мудра стара сука. Вона знає, що вірити можна тільки в одне: рано чи пізно все перегорає.
І подовжувачі, і надії.
Заряджайте все, що заряджається. Це шоу ще навіть не почалося.
*АК — авторська колонка