Віталій Кирильчук з Костополя у лютому 2015 року пішов в АТО добровольцем, служив десантником. З початком повномасштабного вторгнення Віталій повернувся з закордонних заробітків і пішов у прикордонну службу. При заході на бойову позицію на Донеччині отримав тяжку контузію. Майже непритомного прикордонника евакуювали разом з 200-ми. Віталій вижив. Після тривалого лікування демобілізувався і тепер працює у Костопільській муніципальній варті.
У довоєнному цивільному житті Віталій Кирильчук вивчився у Костопільському коледжі на муляра-пічника і працював на різних роботах. Мав досвід строкової служби механіком-водієм танка, й у 2015-му пішов добровольцем в АТО. Потрапив у 79-ту бригаду, на той час аеромобільну, яка потім стала десантно-штурмовою. У складі бригади виконували бойові розпорядження в тодішньому секторі М, напрямок Маріуполя.
Навесні 2016-го Віталій демобілізувався. Попрацював трохи в Костополі і поїхав на заробітки у Польщу, де й одержав звістку про повномасштабне вторгнення в Україну.
«Я одразу вирішив повертатися. Мені виплатили мій заробіток, завантажили авто гуманітарною допомогою, і ми з другом вирушили до кордону. Там були проблеми: усі лінії пропускних пунктів на виїзд з України і на в’їзд були заполонені людьми і машинами. Польський прикордонник сказав, що не випустить мою машину, бо зі сторони України багато людей і я не зможу проїхати. Лише через третій пропускний пункт вдалося виїхати. Дорогою ми одного хлопця підібрали, який теж повертався в Україну», – пригадує Віталій.
Хоча наш боєць перебував в оперативному резерві першої черги, одразу його до війська не взяли. Зателефонували лише у серпні 2022-го. У навчальному центрі прикордонників його нарешті оформили на службу й розподілили у прикордонний загін у Чернігів. Служив на кордоні, у прикордонній комендатурі швидкого реагування, а далі – виїзди на схід.
«Ми виконували бойові завдання, як усі інші. Заїжджали в зону бойових дій, базувалися, на нульові позиції заходили. Приїхали якось у Красногорівку, міста вже майже не було. Дивлюся, неподалік чоловік город сапає. Питаю, що тут робиш? Це ж небезпечно! Жодної реакції не було. Потім, як наші відходили, саме у тому місці прилетів міномет. Один боєць загинув, іншого посікло, а що з тим дідом – не знаю. Біля нього постійно прилітало, та він нікуди не їхав. Місцеві мешканці, які не виїхали, по підвалах сиділи. Ми з ними спілкувалися, іноді їжею з ними ділилися. Декотрі запитували, як їм виїхати, були й такі, що хотіли йти до нас служити, але то одиничні випадки. Жила там жінка, на «швидкій» працювала багато років, вона дуже допомагала. І тварин поранених оперувала, і цивільним першу медичну допомогу надавала, і нашим хлопцям теж», – розповів прикордонник.
У травні 2024-го підрозділ, в якому служив Віталій, отримав завдання підмінити хлопців з іншої бригади на позиціях біля Невельського, район Покровська. Три дні ніхто не міг дійти до вказаного місця. Усі, хто пробував зайти – 200, або 300.
«Виявилося, що заходимо ми в кільце, хоча командування запевняло, що там все нормально. Ми дійшли лише на ближню позицію, коли нас почали крити з усього. Дрони висіли над нами, побратиму під ноги прилетіло, біля мене постійно прильоти, розриви були за метр від мене. Отримав дуже сильну контузію. Нічого не розумів, але таки підвівся і побіг, намагався тягнути пораненого побратима Макса. Він був дуже важкий, інший побратим мені допоміг, і ми Макса таки дотягли до укриття. Я вже нічого не тямив, говорити не міг, стояти не міг, дуже погано було», – пригадує Віталій.
Поки чекали на евакуацію, ховалися у посадці, бійців далі закидали усім, чим могли. Поранений Макс до евакуації не дожив. Хлопці заспокоювали його, як могли, та він помер. Вивозили загиблих і пораненого Віталія в одній машині.
«Дорогою ми ще підібрали загиблих. Машину підкидало постійно, триматися не було як, мене кидало по тілах загиблих, а їх – по мені. Так ми й доїхали. Спочатку на стабпункт, потім у Покровськ, потім у Дніпро на лікування. Кілька днів не міг збагнути, де я і що зі мною, але теплий душ, якого так давно не було, нормальне ліжко і гаряча їжа допомогли прийти до тями. Зателефонував до побратима, а у нього аж голос змінився. «Ти живий?!» – питає. Виявляється, наді мною був наш дрон, він зафіксував, що я лежу нерухомо, присипаний землею. Усі подумали, що я 200. Коли дрон відлетів, я отямився і поповз далі», – каже боєць.
У лікарнях Віталій Кирильчук провів пів року. Його визнали непридатним, отримав групу інвалідності, пов’язану з захистом Батьківщини, і він звільнився зі служби. Нещодавно влаштувався працювати у Костопільську муніципальну варту. Багато про що йому важко розповідати, навіть згадувати важко.
А на ту позицію, каже, ще кілька разів намагалися завести наших хлопців, та звідти вже ніхто живим не повернувся. Повернулися вони через кілька місяців у результаті обміну тілами. Упізнали їх швидко, бо усі ще до того здали зразки на ДНК.