Чи можна писати роман про війну поки ця війна триває? Письменник Володимир Рафєєнко, що двічі тікав від російського вторгнення – вперше з Донецька у 2014-му, вдруге – з Київщини у березні 2022-го, шукає відповідь на це питання у своєму другому україномовному романі “Петрикор – запах землі після дощу”.
Книжка сьогодні з’явиться у книгарнях, а літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко її вже прочитала і розповідає про неї, щоб ви вирішили, чи варта вона ваших домашніх бібліотек.
Володимир Рафєєнко – український прозаїк і поет, до 2019 року – російськомовний. Його можна назвати оповідачем цієї війни, що триває вже 10-й рік. У доробку Рафєєнка вже є роман про війну “Довгі часи” (“Долгота дней”), який в метафоричний спосіб оповідає про окупацію Донецька – рідного міста письменника, звідки він виїхав влітку 2014 року.
Реклама:
Його перший україномовний роман “Мондеґрін. Пісні про смерть і любов” теж фактично оповідає про війну, хоча вона тут – поміж рядків. Рафєєнко в ньому прокладає дорогу, знайому багатьом українцям: зміна російської мови на українську – дорогу, яку пройшов і сам письменник.
“Петрикор” же став реакцією на нове випробування – повномасштабне вторгнення 2022 року, унаслідок якого село Пороскотень (Київщина, Бучанський район), де тоді жив Рафєєнко із сім’єю, опинилося під окупацією.
Читайте також: “Ми запропонували війні себе самі”: солдатка Ярина Чорногуз видала збірку поезій прямо з передової
“Які до біса в цій ситуації можуть бути рими, синку? Якими верлібрами ти збираєшся лікувати смерть? […] бажання знати, вивчати, запам’ятовувати – цілком адекватне. Це може бути корисно українцеві, представникові народу, який зайнятий боротьбою з Росією, своїм споконвічним ворогом. Але оці безсенсові рядки… Навіщо вони? Маячня й гординя. Мені сумно стає від них. Поезія повинна язик в дупу засунути, коли розмовляють гармати”, – говорить одна з героїнь нового роману Володимира Рафєєнка. Говорить в унісон німецькому філософу Теодору Адорно, автору тези про те, що поезії після Аушвіцу існувати не може.
Бо ж дійсно: про яку поезію чи навіть художню літературу може йти мова, коли сама мова, здається, стає безсилою, непридатною, застарілою, аби в повній мірі описати ті злочини проти людства, жертвами яких стають тисячі українців із початку російсько-української війни 2014 року.
Донині має силу своєрідна суспільна угода: про війну або репортажистика або тиша. Або реальні імена, гранична деталізованість або ж хвилини мовчання, що переростають в роки. Ті, хто намагаються переступити через цю суспільну угоду, у найкращому випадку отримують багато питань, у найгіршому – неприхований осуд й гостру критику.
Реклама:
Тож “Петрикор” видається ледь не стрибком у прірву наосліп: написати нині художній роман – це виклик не лише концептуальний, але й морально-етичний. Чи вдалося із цим вкрай нелегким завданням справитися Володимиру Рафєєнку, автору такого важливого тексту як “Мондеґрін. Пісні про смерть і любов” – питання вкрай багатогранне.
Саме у “Довгих часах”, у цій “міській баладі, казці для дорослих про життя і смерть в часи війни, де фантасмагоричне та ірреальне перемежовується з дійсністю” варто шукати початок особистої мови Рафєєнка. Мови, яка мігрує від російської до української і якою він послуговується, описуючи і життя в рідному окупованому Донецьку, покинутому 2014-го, і перебування в окупації на Київщині, де письменник зустрів повномасштабне вторгнення.
Читайте також: Спитайте Мієчку в еміграції. Чому варто прочитати новий роман Євгенії Кузнєцової
“Петрикор” – це текст, через який говорити про війну сьогодні оберуть далеко не всі. Я точно певна, що знайдуться читачі, які скажуть, що роман часом занадто хаотичний, експериментальний, незрозумілий, повний фантасмагорій та найрізноманітніших алюзій – мовляв, навіщо нам усе це: усі ці символи й метафори, якщо є реальне жахливе тут і зараз, яке не потребує жодних інтерпретацій?
Я також переконана в тому, що автора обов’язково звинуватять у надмірній натуралістичності, занадто близькій зйомці відкритих ран у час, коли ці рани й злами – свіжі як ніколи, а люди, які їх із надлюдськими зусиллями гоять, – тут, поміж нас, поміж потенційних читачів цього роману.
Ще хтось, певно, скаже, що часова дистанція замала, що заледве два роки з початку повномасштабного вторгнення – це недостатньо, аби написати важливий, докладний, глибокий але й по-своєму обережений до жертв текст.
Із Рафєєнком ситуація, як на мене, складніша: це автор із майже декадою життя “в темі”. Балансування на межі абсурду та статистичності, чорного гумору та щемкої метафоричності, грубих, примітивістських мазків та раптової філігранності – так виглядає мова, випрацювана декадою війни, подвійною окупацією, подвійним витісненням за межі дому, розростанням дому до цілої країни, де замість запаху рідного помешкання – запах рідної землі після дощу.
Однак, “Петрикор” – це не лише про вправляння в художньому автобіографізмі та спробі вписати власні досвіди в панораму сучасного життя-виживання. Це ще й цінна розмова про ідентичність, точніше про її раптове підважування війною – розмова, яка так добре знайома усім поціновувачам “Мондеґріна”. Саме цей аспект роману – чи не найсильніший: окремі пасажі хочеться маркувати та виписувати, постити до соцмереж та обговорювати з друзям.
Персонажі Рафєєнка шукають “причини наслідків і наслідки причин” цієї війни, рефлексують щодо природи таємничої російської душі та “великої російської літератури”, цього “російського сентиментального пекла”, чогось “провінційного й сентиментального, притому абсолютно аморального й безсенсового, міксу квадрата і круга, помноженого на бажання вбивати з найліпших міркувань”, намагаються віднайти своє місце на заході країни, де до війни, здається, схилялися “до думки про необхідність позбутися східних територій” і “східняків” як “людей третього сорту”.
Без сумніву, про цю війну писатимуть ще довго, докладно й по-різному. Певно, що безкомпромісно геніальні речі про цю війну ще не написані. Однак, “Петрикор” наразі видається початком нового витка літературної спіралі, де опісля Другої світової війни, доби постаушвіцької неможливості будь-якої художності й поетичності писалися речі на кшталт “Бійні номер п’ять” Воннеґута.
“Петрикор” нині прочитується як початок боротьби між неможливістю і правом говорити про цю війну у спосіб відмінний від мови статистичних данних. Це безумовно важливий процес. І це те, за чим обов’язково варто спостерігати надалі.