Андрій Осипчук пішов на контрактну службу в ЗСУ 20-річним у 2015 році. У своєму зенітно-ракетному полку був наймолодшим, позивний отримав «Малюк». Після демобілізації працював на закордонних перевезеннях, а коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу пішов у військкомат. В окопах на «нулі» провів близько семи років. Пройшов пекло і бачив усе, сам бував у ситуації, коли прощався з життям. Та йому пощастило вижити. А коли узяв на руки свого новонародженого первістка, розчулився до сліз.
АТО
Після тримісячних навчань на полігоні у 2015 році юний зенітник Андрій Осипчук («Малюк»)вирушив на Донеччину. Дорогою вивчав по відео зенітну установку ЗУ-23-2. Далі були Красногорівка, Гродівка, Лиман, Авдіївка. Потрапив у батальйон «Горинь», навчився працювати з різними видами озброєння. Андрій каже, що йому щастило на хороших побратимів та командирів, а коли бійця цінують, це мотивує до служби та підвищує його професійний рівень.
У вересні 2018 Андрій демобілізувався. Займався пасажирськими перевезеннями, працював за кордоном.
Ми їдемо у пекло
Уранці 24 лютого 2022 кум зателефонував і сказав: прокидайся, війна почалася. Андрій не надав значення цим словам. А коли пізніше прокинувся й увімкнув телевізор, зрозумів, що кум не жартував. Одразу зібрався і поїхав до військкомату. Увечері мав вирушати автобусом, але десь загубився паспорт. Наступного дня, коли зайшов в автобус, виявилося, що загубилася довідка про медогляд. Цього разу Андрій поїхав не додому, а на блокпост, бо мама кожного разу плакала, проводжаючи його.
Виїхати вдалося лише на третій день, однак кілометрів за два від Рівного його знову завернули. Це був побратим з АТО, стояли з ним на сусідніх позиціях. Випадково побачив на столі особову справу Андрія з прикріпленим фото, одразу впізнав і записав у свій полк.
«Це була тилова бригада, не цікава для солдата з окопів. Але мене не відпускали, рапорти не приймали. Урешті через знайомих домігся переведення до моїх хлопців. Половини з моєї першої ротації уже не було серед живих, а деякі з тих, хто вижив, дослужилися до високих посад. Вони й допомогли перевестися. Мене у полку питали, навіщо мені переводитися. Але у нас ще тоді, в АТО, склалися стосунки, як у великій родині. Я багато навчився, і тепер хотів бути у своїй воєнній родині», – розповів Андрій.
Його поставили на протитанкові ракетні комплекси, через два тижні підрозділ був у Красній Горі на Донеччині, потім у Берхівці. Позиції часто мінялися. І ось приїхав ротний Моряк, про якого Андрій і тепер відгукується з великою шаною та повагою, і каже: «Не буду брехати, ми їдемо просто в пекло, у Бахмут». Це був початок 2023-го.
«Дорога прострілювалася повністю. Тільки-но ми заїхали в Бахмут – пробили колесо. Мусили зупинитися і поміняти. Дуже швидко зрозуміли, що воно нас вберегло: коли ми під’їжджали, ворог відкрив вогонь з «Градів» – мінус дві наші машини. Якби не зупинилися, могли стати мінус третьою. Я й тепер вважаю, що це була не випадковість», – міркує чоловік.
У Бахмуті підрозділ був до кінця, аж поки місто не окупував ворог. Відступили пішки, зайняли висоту перед Бахмутом. Через запалення легень Андрій деякий час провів у медичній роті, а коли повернувся, Моряк знову каже: є ще одне місце, майже як Бахмут. Бери хлопців і їдь під Соледар.
Позицію зайняли на вигідній висоті і тримали її понад рік.
Позиція «Фантом»
Позиція «Фантом» мала таку славу, що ніхто їхати туди не хотів. Якщо у когось були проблеми з дисципліною, то так і казали: поїдеш на «Фантом». Зранку обстріл БМП, поки перезаряджається, працює міномет, потім танк, потім «Гради» – і все по колу.
«Жорстко було, штурми щотижня. Бувало, що по місяцю, по три місяці вдвох на позиції стояли. У моєму відділенні був боєць, який без виходу був на позиції в окопі сім місяців. Суміжні мінялися, а ми стояли. Усе необхідне доставляли машинами, тоді дронів ще стільки не було, як зараз. Якщо машина заїхати не могла, ходили по три кілометри за постачанням. Коли в суміжній бригаді геть усіх поміняли, їхній офіцер прийшов у мене питати, що робити, бо ніхто не був жодного разу на позиції. Капець нам, кажу, живемо до першого штурму, бо вони не обстріляні, і їхнє командування тут навіть не було. Наш Моряк, коли нас сюди привіз, особисто оглянув умови, в яких ми будемо жити. Той, хто сидить в штабі і бачить свою картинку, не завжди може оцінити реальний стан справ на позиції. Отож, через півтора чи два тижні сусідній батальйон став на половину 200. Але ми встояли», – пригадує боєць.
Іноді бувало, що залишалося пів пляшки води на всіх – і більше нічого. Коли дорогу геть розбили, що джип не доїжджав, постачання місяць не було, їсти було нічого. Їли пачку мівіни на добу, але ніхто на це не зважав. Головне – вода вода і цигарки. Снігу, дощу, мокрого брудного одягу на собі не відчували. Знали, що мусять винести поранених і загиблих, бо таке правило. Якось, поки забирали тіло загиблого побратима, над окопом висіло 100 ворожих дронів, аби не дати це зробити.
«У моє відділення усі прийшли добровільно і були вмотивовані. Це дуже важливо. Спійманий на вулиці – не мотивований, він не допомагає на службі. Був у нас такий хлопчина, сидів мокрий і тремтів, коли ще й штурму не було. Я сказав, щоб його забрали, нехай іншу роботу виконує. Краще удвох чи втрьох стоятимемо, але не будемо клопоту з ним мати. Незалежно від звань і посад, ми їли з однієї миски і каву пили з однієї кружки. Це навіть ближче, ніж сім’я», – поділився Андрій.
Гендер-паті на «нулі»
З майбутньою дружиною Андрій Осипчук зустрічався з 2015-го, шлюб взяли у 2023-му. Пара хотіла мати дитину, та через службу довгий час завагітніти не виходило. Лікарі чітко сказали, що треба тоді і тоді. І ось «тоді» вона поїхала у Слов’янськ, а він зателефонував до Моряка і спитав, чи той хоче, щоб у пари були діти, і якщо так, то Андрія треба відпустити у Слов’янськ. Відпустив. Через якийсь час зателефонувала дружина і повідомила, що мети досягнуто: вона вагітна.
Коли дружина взнала стать майбутньої дитини, надіслала Андрію поштою балончик, які використовують на гендер-паті: при запалюванні він випускає дим рожевого або блакитного кольору. Побратими довозили боєкомплекти на передову, і доставили Андрію цей балон. Зачекавши кілька днів до моменту тиші, яка завжди свідчила про те, що от-от почнеться штурм, Андрій з побратимом вийшли з окопу, і майбутній батько запалив балончик, а побратим зняв відео. Пішов блакитний дим. Так Андрій дізнався, що у нього народиться син. Вимкнули відео і бігом кинулися в бліндаж: як і прогнозували, почався обстріл.
Улітку 2024-го Андрій випросив відпустку на партнерські пологи. Коли на світ з’явився його син (прогноз блакитного диму підтвердився), загартований у бойових штурмах воїн розчулено заплакав.
Фатальна ДТП
Після цієї відпустки Андрій мав повернутися на позиції і з побратимами з іншого підрозділу їхати у відрядження на Покровськ. Повернутися не встиг, в селі Яполоті потрапив у ДТП: інший водій на швидкості виїхав з другорядної дороги на головну й зіткнувся з авто Андрія. У нього діагностували перелом ноги зі зміщенням.
Лікувався довго. Спочатку на візку пересувався, потім став на милиці. Лише кілька тижнів тому, більш ніж через рік після аварії, почав ходити без палиці. Однак цей випадок Андрій вважає вже другим фатальним після заміни колеса у Бахмуті: усі хлопці, які поїхали на Покровськ і з якими він через ДТП не поїхав, не повернулися. Зникли безвісти.
До складного перелому додалися інші проблеми зі здоров’ям, набуті за понад вісім років військового стажу: осколки в голові та в інших частинах тіла, проблеми з пам’яттю та зі сном через контузії. Має групу інвалідності, з ЗСУ звільнився. Через постійні лікування продовжувати службу не було сенсу. Звільнився у званні сержанта, командира ПТРК. Має п’ять нагород. Поки служив, пропонували йти вчитися на офіцера заочно. Він відмовився, але командиром відділення його таки призначили. «Командир має бути лідером, а не керівником, який сидить у штабі. Тоді це успішний командир, який виконує завдання і береже своїх людей. Я вважаю, що залишився живий завдяки воєнному таланту Моряка», – упевнений наш захисник.
Волонтерство
Тепер Андрій займається волонтерством, допомагає своїм хлопцям. Збори проводить, купив на свій підрозділ кілька автомобілів і запакував їх харчами, коли на передову відправляли. Власник магазину спитав, куди він стільки всього бере і, дізнавшись, ще стільки ж від себе додав. Це було дуже доречно, бо над нашими позиціями постійно висять дрони, й ці харчі бійцям також з дрона скидали, бо заїхати було неможливо.
«Коли моїх побратимів попереводили в інші роти, вони телефонували і питали, що робити з моїми машинами. Які ж вони мої? Я вдома. Розкидайте, кажу, куди вам краще», – каже боєць.
Навіть після довгої воєнної дороги 30-річний Андрій Осипчук каже, що служити йому було легко. Він завжди вважав, що те, що судилося, тебе наздожене. Тож ніколи не вагався, навіть тоді, коли Моряк кликав у пекло.
«Багато моїх побратимів загинули. Я бачив дуже дивні випадки смертей, наприклад, коли малесенький осколок від вибуху, який був хтозна де, потрапив у сонну артерію і убив. Інший побратим з тяжким пораненням добирався до своїх три кілометри пішки. Дійшов, поставив свій автомат, відійшов убік – і його вбило міною. Мене теж багато разів сікло і змішувало з землею, але обійшлося, я живий», – пригадує боєць.
Страх не побачити свою дитину
Страх загинути прийшов до Малюка після того, як завагітніла його дружина.
«Мій кум, Віктор Франчук, загинув у 2022-му. Ми виросли разом, друзі дитинства. Служили не разом, він у ДШБ був. Коли він загинув, я його розшукав. А його дружина на той час була вагітна. Під час штурмів і обстрілів у мене перед очима постійно ця картина була. Було страшно від думки, що можу свою дитину не побачити», – поділився Андрій.
Про віру
«Позиції, на яких я воював, завжди були непрості, люди мінялися. Прийшов якось хлопець і одразу заявив, що він атеїст. Після кількох штурмів наш атеїст попросив мене навчити його хреститися. Ми з хлопцями, коли штурм починався, завжди хрестилися. І він увірував. Коли в оточенні були, ми всі своїм рідним писали і прощалися. Я теж написав родині, що можемо не вийти, щоб мою дружину не образили, якщо загину, бо ми тоді ще не одружені були, а я її кохаю. Там справді багато наших полягло. А нам надійшла команда, що працює наша артилерія, виходьте. І ми вийшли», – розповів Андрій Осипчук.
