Баскетболіст костопільського клубу «Меридіан» Тарас Булик навчався на будівельника. Скрізь, де вчився, грав у баскетбол. Працював у міліції, після реорганізації та переатестації – поліцейським, звідки у 2023-му пішов у воєнізований поліцейський підрозділ особливого призначення «Сафарі». Вижив у кривавих штурмах в районі Кліщіївки, Андріївки, Курдюмівки на Донеччині. Після поранення звільнився з поліції, уклав контракт з ЗСУ, пройшов навчання – і знову на фронт. Досвід, знання та холодний розум допомагали реалізовувати бойові операції без втрат або з найменшими втратами. За мить від смерті був багато разів, кожного разу вдавалося вийти живим. На війні Тарас Булик отримав військове офіцерське звання, після кількох поранень продовжує службу.
«Сафарі»
Після закінчення Рівненського аграрного коледжу Тарас Булик деякий час їздив на заробітки. У 2014-му розпочав кар’єру в міліції, потім в поліції. Працював в Костополі, в Дубні, у Рівненському міськвідділі, знову в Костополі, працював також в Здолбунові та в Сарнах, Інспектором в групі реагування патрульної поліції. Де його і застала велика війна: уранці після добового чергування усіх зібрали по тривозі, дали 1-2 години на вирішення своїх питань – і на роботу. На скільки часу – невідомо. Дорогою в Костопіль побачив колону танків, яка рухалася у бік Сарн. Виглядало бентежно.
У Сарнах поліцейські мобільними групами патрулювали місто. У 2023-му, коли відбувся перший набір у поліцейський воєнізований підрозділ «Сафарі» у складі окремого штурмового батальйону «Лють», Тарас написав заяву і поїхав. Офіцерів було багато, але не військових, лише поліція, виконавча служба, податкова. Жодного бойового досвіду ніхто з них не мав.
Улітку 2023-го «Сафарі» на бронемашинах прибуло у Кліщівку, один з найважчих тоді напрямків з кривавими боями. Це було звичайне село, зруйноване війною.
«Нам довели задачу, проклали маршрут центральною вулицею. Ми мали дійти до школи і групами зачищати село. Усе одразу пішло не так. Атаки почалися, щойно приїхали, а ми всі необстріляні. До вказаного місця не дійшли. Розбилися на групи й почати просуватися, і раптом пропав наш командир. Ніхто не бачив, куди подівся. Потім виявилося, що він ногу підвернув й евакуювався, не залишивши нам жодної інформації, хоча вся комунікація через нього мала здійснюватися, і зв’язок теж. Треба було швидко діяти по ситуації. На перший штурм пішли ті, хто сам зголосився. Я був старшим групи, на зачистку пішов перший. Зайшов у підвал, там чисто було. І тут по нас почала працювати артилерія, танк, гелікоптер підняли, і це – перший вихід. Важкий був досвід. Пізніше ми взнали, що після лікування наш командир групи , який ногу підвернув, швидко став командиром роти. У тому бою я свою групу вивів. На ранок нас нарешті забрали, і бачу, що 5 людей немає. На пункті збору виявилося, що вони самі доберуться, живі. До того моменту навіть не уявляв, що може бути так. На щастя, втрат не було. Потім страшно стало, коли усе передумав, бо нам насправді пощастило», – розповів Тарас Булик.
Молилися, за здоров’я побратимів у церкві подавали
Боєць пригадує штурм у посадці «крокодил», казали, вона повністю замінована. Тарас погодився йти, потім й інші погодилися. Каже, не всі у підрозділі взагалі виходили на бойові завдання, відсотків 15 безпосередньої участі у бойових діях не брали, – вели побут і ходили в наряди.
Тоді уже було планування, до виходу готувалися, вивчали карти й обстановку. Та все пішло не за планом. Почався ворожий обстріл, побратим отримав поранення. Ризикували зайти в «котел», тому діяти треба було дуже обережно. Тарас був поранений в праву руку, вона терпла, але мусив відстрілюватися, у цій ситуації прицільний вогонь не ведуть. Противник був дуже близько, вже й голоси чути було. Бійців, які мали прийти на заміну, поранило, і наші штурмовики зрозуміли, що можуть залишитися тут на довше. Тіла, розгрузки, бронежилети, амуніція на дорозі валялися, машини з ПТУРів розстріляні… та вони дісталися до місця.
«На спостережному пункті наших прикордонників я познімав свій захист, бронежилет, адже мав кілька поранень – і знову масивний обстріл почався. Я повідомив, що 300-ий, і ми далі тримали сектор. Після виходу усі були збуджені, що живі, і кожен сказав собі: більше не піду, нехай інші. Але минає тиждень-два, і воно все до тебе повертається. І ти знову йдеш, – каже наш захисник. – Ми кожного разу молилися. Я ходжу до церкви, зараз не так часто, як раніше. А там, хто хотів, міг їздити до церкви. Які церкви там були, в такі і їздили. Служби у них правили, ми свічки ставили й подавали за здоров’я побратимів, бо це святе».
Після поранення збирався деякий час бути в групі евакуації, та довелося знову йти на штурм. Кліщіївка, Андріївка, Курдюмівка – бійців «Сафарі» посилали у жорсткі місця. Зачищали, закріплювалися, чергували, щоб ворог не просувався. Обстановка постійно мінялася. Бувало так, що після просування надходила команда, що вже не треба там просуватися і закріплюватися.
«Люди є різні, хтось сумлінно роботу виконує, а хтось відсидівся – і чимшвидше знятися з позиції та доповісти керівництву, що усе за планом. Деякі повідомляли, що поранені, а потім виявлялося, що була елементарна подряпина, але боєць дуже хотів піти», – розповів також Тарас Булик.
Від болю і розпачу мало не застрелився
Восени 2023-го Тарас отримав серйозне поранення, яке надовго вивело його з бойових лав.
«Ми з побратимом зі Звіздівки з позивним «Псих», який був нашим медиком, пішли на зачистку посадки. Місцевість була замінована, взаємодія з суміжниками – така собі, мусили надіятися лише на себе. Ми з Психом добре контролювали один одного, така взаємодія допомагає вижити. Коли у мене заклинив автомат, я швидко розібрав і знову зібрав його, Псих прикривав.
За мною постійно ганяв дрон, скинув на мене щось – і я отримав поранення в ліву руку та обидві ноги. Після поранення не міг турнікет собі накласти, Псих допомагав. Біль був такий, що хотів застрелитися: руки-ноги не працюють, безпорадний, нічого не видно у темряві, ліхтар засвітити не можна. Розумів, що я найкрупніший з усіх, і ніхто мене нікуди не дотягне. Випив таблетки з аптечки і кажу, нехай би сюди до нас прилетіло. Аж тут мій напарник каже: до тебе прилетить, а я при чім? Ми посміялися, і я трохи відійшов. Турнікети мені познімали, штани розрізали, наче ковбою. Побратим допоміг переповзти через залізницю, я скотився до нори – і знову почався артобстріл. Ми встигли сховатися», – пригадує боєць.
Вибирався порений довго, разом з побратимом пленталися кілометрів сім. Тарас ішов сам, скільки міг, спираючись на автомат і тягнучи поранені ноги, наче зомбі, побратим супроводжував, хоча він дороги не знав. В евак його завантажували, бо сил уже не мав.
На стабіку у Костянтинівці Тарас бував раніше з контузіями, кожного разу бачив хлопців з ампутаціями. Тепер дуже переживав за свої ноги, щоб не ампутували. Не міг, але йшов, і таки дійшов.
Лікувався та їздив на реабілітації довго, рука довго не працювала, в нозі осколок залишився. Після першого поранення обіцяли зробити посвідчення учасника бойових дій та документи про поранення у «Сафарі»., щоб виплати отримати. Не зробили. Багато побратимів мали серйозні поранення та ампутації, більшість до служби не поверталися, і Тарас Булик тепер повертатися не хотів – написав заяву на звільнення.
Навесні 2024 вийшов з лікарняного – і підписав контракт з ЗСУ. Щоб служити далі, треба було пройти навчання. Саме тоді тривав набір у Францію, і наш захисник поїхав. Каже, що залишився задоволений. Та оскільки він був розвідником-командиром відділення, треба було вчитися ще на розвідника. Не хотів, але погодився і каже, що навчання теж було цікавим, можна було вибрати саме те, що тобі потрібно. Тепер вважає, що неправильно відмовлятися від навчання, багато хто не хоче вчитися, уникає, лінується, не розуміючи, що знання часто рятує життя.
Прилетів дрон – волонтерська машина згоріла
Через рік після поранення, восени 2024-го, він знову поїхав на Донеччину, у Часів Яр, де займався службовими розслідуваннями. Та недовго, після місяця паперової роботи підрозділ перекинули на Херсонський напрямок. Тарас пройшов навчання на командира взводу, і в січні 2025 повернувся. Через два місяці став командиром роти.
«Я не хотів, це відповідально. Якщо командир не спілкується з підлеглими, не розуміє, хто на що здатен, то це неефективний командир. А тут була до мене повага і з боку керівництва, і від бійців. Пообіцяли підтримку і допомогу, тож я погодився. Пів року командиром роти був, втрат не було за цей час. Ми тримали оборону на Херсонському напрямку. Лобових зіткнень вже не було на материкові частині, але були острови, ми мусили дбати про хлопців там, доставляти провізію та боєкомплекти, що було реально лише у дощ, туман чи сильний вітер. Харчі – то лише дронами, пакунками до 15 кг», – розповів молодий командир.
У липні поїхав на волонтерському автомобілі отримувати нові рації, віз також газові балони, їжу та волонтерські гроші, які зі школи передали на ремонт машини. Встигли у ній дещо замінили й придбати нову гуму.
І раптом у машину влучив дрон. Розуміючи, що зараз другий прилетить добивати його, він тягнув щосили машину до блокпоста, сподіваючись її врятувати, але вибухнув перший газовий балон. Тоді водій мусив вистрибнути з машини.
«Крім іншого, я віз службову документацію. Щоб вийняти її, підповз до машини і дістав свої речі. До мене місцевий мешканець під’їхав з вогнегасником, хотів допомогти, але я застеріг його не наближатися. Цей чоловік довіз мене на блокпост, я керівництву доповів, що в авто влучив дрон, машина згоріла. Від вибуху поле загорілося, вогонь наближався до позицій. Гасила його пожежна команда», – розповів також Тарас Булик.
Ця немов кіношна історія стала останньою бойовою для Тараса. Знову лікувався, пройшов ВЛК, був визнаний обмежено придатним і пішов служити командиром взводу у підрозділ РЕБ, ближче до дому та сім’ї. За час служби помітно підросли його син та донька, тата тепер запрошують у костопільські школи на відкриті уроки, аби діти розуміли і шанували подвиг батьків, які стоять на захисті країни.
У ЗСУ Тарас Булик дослужився до молодшого лейтенанта. Нагороджений «Срібнии хрестом», це почесна нагрудна відзнака Головнокомандувача ЗСУ. Каже, усіх своїх хлопців, які на островах тримали оборону, теж представив до нагород. У вільний час Тарас Булик продовжує грати за баскетбольний клуб «Костопіль».