Надія Ільницька – мешканки села Грушвиця, якій у 2023 році виповнилося 100 років.
Історію життя бабусі опублікували на сайті Рівненського обласного краєзнавчого музею.
Пані Надія народилася 26 квітня 1923 року у с. Грушвиця. Її тато Григорій Богдашкін був солдатом царського війська і в роки Першої світової війни опинився на Волині – у тому ж самому селі Грушвиця. Марта Стецюк, мама, народилася уже безпосередньо тут на Рівненщині, але дитинство провела на росія.
Так Марта і Григорій повінчалися 0 в Тулі, а жити приїхали в Грушвицю. Як розповідає пані Надія, таких російських військових, закинутих сюди Першою світовою, в селі було четверо. Усі залишилися тут жити, асимілювалися, а з приходом на наші терени польської влади прийняли польське громадянство і стали себе називати українцями (хоча її батько Григорій Богдашкін все життя так і розмовляв російською мовою).
У Богдашкіних народилося четверо дітей, з яких такого поважного віку досягла лише Надія.
“Кажуть, що наше село має таку назву, бо колись тут росло багато диких грушок. А зараз в нас грушок немає, все позрізали. Є дві Грушвиці. У Грушвиці Першій жили українці, а у Грушвиці Другій – чехи, то її так і називають – Грушвиця чеська”, – розповідає довгожителька.
Усі свої довгі 100 років прожила Надія Ільницька у рідному селі Грушвиця, зріднившись з його полями і нивами, зустрічаючи новонароджених і проводжаючи у вічність своїх ровесників-односельців, горюючи від втрат, і радіючи добрим новинам. Вона пройшла важкі випробування долі і не втратила своїх духовних і душевних цінностей – любов, доброту і чесність. Її спадок на цій землі – діти і онуки, за долю яких хвилюється і молиться перед Богом.
Вона все життя працювала по-чоловічому важко, бо ж робота дорожника вимагає неабияких фізичних сил.
«У 1940-му році ми вкладали 2,5 км асфальту від Рівного до села. Те покриття і війну пережило. Я камінь грузила, по 15 фур перевозила і загружала. Чоловік працював разом зі мною, я у нього в бригаді одна жінка була, а всього нас жінок на цій ділянці було четверо. Треба було і знаки розмітки малювати, все, що треба, на шосе робили дорожники. А вечорами вишивала», – розповіла пані Надія
Коли ж прийшла старість, то дочка матір до міста пожити запросила. Не прижилася Надія у Рівному, повернулася у свою Грушвицю, у маленьку хатину «времянку», завела своє господарство, засаджує городик. Затишно їй жити в оточенні світлин, з яких споглядають на неї рідні обличчя, серед вишитих рушників і пухких заквітчаних подушок, тож зустріла пані Надія свою соту весну у рідній хатині, у рідній Грушвиці.