Та його ставлення до України
Дехто порівнює його з Достоєвським, Гоголем та Кафкою. Кажуть, що справжній Геній. Можливо.
От що пише про нього літредактор Богдана Романцова, зокрема, в статті для Культ Критики (подаємо уривок):
«Письменник, що багато пив і писав, пив і писав.
Ще з кінця 70-х»
Ласло Краснагоркаї – це не лише непоганий тест на тверезість, а й новий нобелівський лауреат з літератури. Очікуваний? Так. Достойний нагороди? Двічі так.
Митець, який прямо заявляє: між людьми і камінням я обираю каміння. Автор, в чиїх творах завжди йде дощ.
Письменник, що може цілий роман написати одним реченням. Ідеальний нобеліат цих смутних часів.
Краснагоркаї народився 1954 року у містечку Дюла, Угорщина, в родині адвоката. Прізвище Краснагоркаї насправді прибране: дідусь нобеліата, єврей з походження, мав прізвище Корін, але ще 1931 року змінив його, усвідомивши небезпеку своєї ідентичності – ця далекоглядність врятувала родину у часи Голокосту.
Нове ймення дідусеві підказала сентиментальна пісня про темний і печальний замок Краснагоркаї – реальне місце, що після Другої світової відійде Чехословаччині.
Ласло народився вже після війни, однак дізнався про те, що він частково єврей, лише в 11 років.
Ще в юності Краснагоркаї вирішив написати книжку – саме так, в однині. Закрити гештальт, а потім зайнятися чимось справді важливим, наприклад, музикою.
Наприкінці 1970-х майбутній письменник вів богемне, але вкрай бідне життя: переїжджав із села в село що три-чотири місяці, а на місці знаходив фізичну роботу, що давала змогу писати.
Працював шахтарем, директором будинку культури, сторожем хліва, різноробом.
Таке мистецьке волоцюжництво тривало доти, доки одного дня автора не викликала на допит поліція.
На запитання про політичний підтекст його прози Краснагоркаї не знайшов нічого кращого, ніж сказати:
«Ви справді можете уявити, щоб я писав про таких людей, як ви?».
Поліціянти страшно образилися і відібрали у Ласло паспорт.
До 1987 року він жив без документів, тож виїзд за кордон був неможливий.
Угорщину своєї юності Ласло описує як позачасовість, світ, який застиг і ніколи вже не зміниться:
«Завжди те саме сіре небо, безбарвні дерева, парки, вулиці, будівлі, міста та містечка, жахливі напої в барах, бідність і речі, які вам заборонено казати вголос. Ви жили у вічності. Це було дуже гнітюче», — сказав нобеліат в інтерв’ю Paris Review 2018 року.
У 1985-му Краснагоркаї опублікував свій перший роман «Сатанинське танго» – історію про ізольовану занепалу спільноту, мешканці якої зустрічають пророка Іріміаша і сподіваються завдяки йому врятуватися.
Прихід чоловіка лише поглиблює руїну – і невдовзі злиденне селище потрапляє у замкнене коло саморуйнування.
Навіть сьогодні Краснагоркаї не може пояснити, як цензура пропустила цей роман «аж ніяк не безпроблемний для комуністичної системи».
Наступні роки Ласло писав і пив, пив і писав, пояснюючи цю стратегію традицією: «Кожен угорський геній літератури мусив бути закінченим п’яницею». Так тривало, аж поки одного разу він не посперечався, що кине пити – на 12 пляшок шампанського.
ЩО КАЖЕ ПРО УКРАЇНУ
Письменние каже, що не може звикнути до брудної, гнилої війни, яка триває на нашій території, хай до неї і почав звикати світ.
Краснагоркаї жахається позиції Орбана, «майже безпрецедентній в історії Угорщини» і додає, що й уявити не міг, як угорське політичне керівництво обговорюватиме так званий нейтралітет у питанні російської агресії:
«Що мається на увазі під словами “Це внутрішня справа слов’ян”?! – як висловився прем’єр-міністр Угорщини?!
Як це може бути внутрішня справа, коли вбивають людей? І це каже лідер країни – країни, яка зазнавала постійних вторгнень протягом своєї історії.
Серед інших, вторгнень з боку росіян. І ці росіяни – ті самі росіяни».