Квіточки і ягідки ще будуть: Лікарчук висловився про дитиноугодництво в освіті

Це не європейська педагогіка

Ігор Лікарчук — колишній директор Українського центру оцінювання якості освіти

Професор, доктор педагогічних наук, ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук у своєму блозі переповів історію, розказану шкільною вчителькою у класі:

У вересні цього навчального року я прийшла навчати новий для мене 8 клас…

Ніколи не бачила такої зневаги одне до одного й до вчителя. Починається це з перших хвилин уроку, коли ти, натхненний, з купою цікавинок і грандіозними планами, заходиш до класу, вітаєшся з учнями – але навзаєм повне ігнорування…

Я ще намагалася заплющити очі на те, що пів класу сидить у навушниках і гаджетах…

Але того, що я побачила далі, я прийняти не можу й не хочу. Це – відбірні триповерхові матюки, розбірки, ігри в карти, ноги на партах – і все це відкрито, нахабно, без жодної реакції на намагання достукатися. А що далі?..

Ця освітянська сповідь змусила багатьох замислитися: чи йдеться про поодинокий випадок, чи про системну проблему. Освітянин Ігор Лікарчук вирішив перевірити це – звернувся до вчителів, почав аналізувати публічні обговорення і був відверто шокований: негативних оцінок — масив.

У восьмому класі дитина знає, що таке «емпатія» і «критичне мислення», але не може переписати три рядки без помилок».

У них є свобода без зусиль і голос без відповідальності.

На думку Лікарчука, у шкільній освіті випадковостей не буває. Діти — це завжди дзеркало дорослих і системи, у якій вони живуть. Якщо після семи років навчання учні масово демонструють неспроможність долати складне, — отже, «десь на маршруті від першого до восьмого класу щось пішло не так».

Фото ілюстративне

Свобода, яка перетворилася на втечу від складного

Свобода і суб’єктність дитини стали ключовими гаслами сучасної школи. Але дорогою до європейської моделі освіти відбулася підміна понять. Свобода дуже швидко перетворилася на свободу без зусиль.

Коли з програм почали зникати складні теми, коли навчання мало бути «легким, веселим і без стресу», свобода фактично стала означати право не робити те, що складно. Слова «довести», «обґрунтувати», «проаналізувати» стали майже чужими.

Бо свобода без зусилля — це не європейська педагогіка.

Це шлях до того, щоб будь-яка складність ставала «космосом».

Парадокс у тому, що ті самі батьки, які вимагали «не перевантажувати дитину», згодом масово звертаються до репетиторів. Це, за словами Лікарчука, сигнал не про дітей, а про зламану модель свободи.

Свобода без меж: як зникла відповідальність

Друга проблема — свобода без кордонів. Свобода — це не вседозволеність, а чітке розуміння, де вона закінчується і починається відповідальність. Коли цієї межі немає, з’являється агресія.

У початковій школі межі почали «випилювати» під соусом гуманності:
«не можна» замінили на «ми так не робимо»,
«стоп» — на «подумай про свій вибір».

«Звучить цивілізовано. Але по факту — без меж».

Результат очевидний: якщо у другому класі дитині дозволили встати і пройтися класом, то у восьмому — вона просто виходить з уроку, бо нудно.

Лікарчук наголошує: це не випадковість і не наслідок одного закону. Це результат дитиноугодництва — коли дорослий у школі боїться конфлікту більше, ніж дитина боїться безкарності.

Дитиноугодництво — це коли дорослий у школі обслуговує дитину.

Комфорт без зусиль і диктатура благополуччя

Ще одна хвороба сучасної школи — культ комфорту. Учень перестав бути суб’єктом творення результату і став споживачем благополуччя. Радість пізнання, яка завжди пов’язана з напруженням і подоланням, підмінилася розвагою.

Розвага дає комфорт від процесу.
Пізнання дає комфорт від результату.

Школа дедалі більше нагадує сервісний центр:

учень — клієнт,

учитель — сервіс,

оцінка — формальність.