Пристрасті на тлі візиту Порошенка
Мурал, присвячений пам’яті загиблого воїна Тараса Давидюка, може з’явитися на будинку у центрі Рівного. Зображення планують намалювати на Соборній 15,а, що біля ЦУМу
Може це і не пов’язані речі, але вчора Петро Порошенко приїздив до Рівного, аби тут, на Оствиці, типу «відсвяткувати у свій ювілей».
Доволі камерно. Проте, дехто вважає цей візит П’ятого Президента символічним.
Мовляв «ПЄС» буде рубитися за Рівне до останнього і кине сюди на виборах – не кого іншого, як самого – Луценка.
Хоча які вибори, коли на дворі Війна?
Важко сказати, але кидається в вічі, що найбільше відстоюють ідею створення муралу в центрі Рівного саме прихильники Петра Порошенка, люди ж, які наважуються виступати проти, керуються переважно не політичними гаслами, а намагаються говорити наче як з точки зору загальної естетики, логіки речей і т.п.
Щоправда і тут не обходиться без ексцесів.
Тарас Давидюк, мурал якому пропонують встановити в центрі Рівного — він реально був доволі знаною людною і пішов на фронт добровольцем
Приміром Олександра Корчевська, яка пише, що викладає в УКУ, раптом заговорила про «некромантію»
Мурали військових – це новомодна некромантія.
І давайте поговоримо про це чесно.
Мурал, який пропонують зробити у Рівному на місці монументального панно, зіпсує обличчя всього Майдану на Соборній і водночас є нульовим за рівнем художньої майстерності. Він не представляє жодної значної цінності – і його все одно хочуть зробити. Щоби що?
Чому не всіх героїв, а на центральній вулиці міста ми виносимо лише одного? Навіщо ми продовжуємо «культ лєніна», тоді як поруч є стели з героями, де зображені рівнозначно всі, хто поліг з Рівненщини? Краще інвестувати зусилля у створення архітектурної пам’ятки, яка відзначала би кожного і була б місцем спільної пам’яті.
Втрату завжди боляче переживати. Але навіть якщо вам дуже болить, піднімати одного героя вище за інших — це знецінювати всіх решту. Це породжує нову хвилю.
Хвилю лютої шароварщини, у якій кожен будинок, де жили полеглі військові, матиме свій мурал.
Олександра Корчевська, яка при цій нагоді чомусь заговорила саме про “некромантію”
Повністю з цим доволі довгим текстом від викладачки УКУ можна ознайомитися за посиланням.
Цікаво, що панно в стилі пізньорадянського модерну, як виявилося, відображає… Серце нашого міста.
Вася Черенков з цього приводу пише:
Прикольна блямба. Образ серця органічно-техногенної системи. Показано розтин артерії. Це ліфт, або сміттєпровід. Хтось апгрейдиться і злітає до гори.
Хтось перемелений падає на дно. Холодне серце міста! За бажання можна штампувати такі значки, медальки, кубки…
От фончік – хєровий. Безпорадні домогосподарські кольори… Тло бачиться строкатим як світ, як мережа різноманітних зв’язків між елементами… Блямба прикольна. Хотілося б, щоб збереглась.
Вася Черенков — ліворуч, Серце міста — праворуч
Цей же автор висуває і доволі логічну тезу, що
Починаючи вшановуючи загиблих – до завершення Війни, ми типу як порушуємо «саму логіку речей». Його пояснення далі:
Всім нам хочеться закінчення цього жахіття. Мозок відмовляється сприймати реальність і переносить думки туди де вже все скінчилось.
Сам неодноразово розмірковував над тим, що робитиму якщо виживу. Але реальність така, що жах може не закінчитись ніколи. І… Так…
Ми можем не вистояти… Усвідомлюючи це, розумієш, що немає значення наскільки прикольна ця блямба в центрі. Немає значення є вона чи нема. Головне вистояти. Перемогти. Це означає зосередитись на головному. Відкинути зайві емоції.
Вмикнути холодну логіку. А логіка така, що спочатку ти виграєш битву, а потім вшановуєш загиблих і увічнюєш героїв. І ніяк інакше.
Ті хто сьогодні намагається реалізувати проекти з увічнення, свідомо чи ні, порушують історичну логіку, перетягують суспільну думку в ілюзію, провокують розбрат і працюють проти перемоги.
Так, необхідно розуміти рідних загиблих, для них не те що б війна… можливо, весь світ закінчився… але треба якось пояснювати, що перший крок до увічнення героя – це перемога, і ніяк інакше…
Сподіваюсь колись ми зробимо всі необхідні кроки. Колись ми дійдемо один до одного, обіймемось і гарно все порішаєм… Колись…
А сьогодні треба вибороти право на це «Колись». Не займайтесь увічненням зараз. Не робіть ху*ні. Вшановувати загиблих під час бою – смертельно небезпечно. Отака моя цинічна думка.
Одним словом, маємо досить прикру ситуацію.
Як тепер виходити з неї – незрозуміло, бо реально потривожили пам’ять гарної Людини яка не заслуговувала на те, щоби опинитися у центрі ось такого от коловороту.
Шкода