Костопільчанин Анатолій Мельник пішов до війська після того, як його сина Василя Мельника у 2015 році мобілізували. На превеликий подив батька, Василь сам цього хотів. Невдовзі він підписав свій перший контракт із ЗСУ, служив в артилерії. Відтоді батько і син Мельники були на військовій службі. У листопаді 2024-го 30-річний Василь загинув. Батько, Анатолій Мельник, служить і служитиме до закінчення війни.
У 2014-му, коли почалася війна на сході України, Василь Мельник працював на підприємстві «Свиспан Лімітед». А у 2015-му його мобілізували.
«Я був дуже здивований, адже син ніде ніколи не служив. Аж потім я дізнався, що він сам цього хотів: ходив у військкомат, поки домігся, щоб його призвали. Порозуміння з сином у нас завжди було, але про це він нічого не казав. Коли ж поставив перед фактом, що поїде, як я міг вдома залишатися? Став сам їздити на усі військові збори, які були. Мені було соромно сидіти вдома, коли син воює, і я теж пішов служити», – розповів Анатолій Мельник.
До цього він також працював на «Свиспан Лімітед» і каже, що підприємство надавало і надає велику підтримку у вигляді матеріального забезпечення. У 2015-2016 роках, коли Василь пішов воювати, то не лише форму, каски і бронежилети, а й тепловізори та все, що було потрібно, йому купували. Зараз, коли щось треба, військовослужбовці звертаються на підприємство й безвідмовно отримують допомогу.
З початком повномасштабного вторгнення чоловік почекав два дні на виклик – і пішов сам. Черга до військкомату була неймовірна, але знайомі провели поза чергою. Анатолій Мельник потрапив у місцеву військову частину зв’язківцем.
«У нас були виїзди у сусідні області, а на початку 2024-го перекинули на Запорізький напрямок. З пів року були, бачили все. Там усе вже було розбите і понищене. Фосфором нас не крили, але на краю села, де ми стояли, фосфор був. Снаряди по нас літали, КАБами били. Якось пів хати нашої fpv-дроном розвалило, добре, що всі завчасу вийшли», – розповів Анатолій Мельник.
Син, Василь Мельник, спочатку служив у 92-ій окремій штурмовій бригаді, потім у 128-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді. Деякий час перебував у тутешній військовій частині. Після завершення кожного контракту працював знову на «Свиспані», та це було недовго – у цивільному житті себе не знаходив і повертався служити. З початком повномасштабного вторгнення про демобілізацію мови вже не було. Воював на Запорізькому та Донецькому напрямках.
Виходило так, що тепер батько і син не бачилися ні на службі, ні вдома. Коли відпускали додому одного, іншому не виходило. Потім Василя перевели у 117-ту бригаду. 28 листопада 2024 року командир бойової машини реактивного артилерійського взводу Василь Мельник загинув унаслідок ДТП під час висування екіпажу на вогневі позиції на Донеччині.
«Василь зі своїм екіпажем щойно відстрілялися, мали відпочивати. І тут надійшла команда знову на вихід. Вони вирушили на позицію – і не доїхали. Наші хлопці саме там недалеко стояли, я розмовляв з ними. Вони розповіли, що приїхало дві машини, третя мала прибути. Її все не було, а потім сказали – все… Коли ми переїхали на схід, померла моя мати. Наприкінці того ж року загинув син. За місяць до того він востаннє був удома», – розповів Анатолій Мельник.
Невдовзі після похорону сина наш захисник повернувся на службу. Хотів на фронт, на передову, але тепер, каже, не відпускають командування та дружина.
«Моя дружина замолоду теж була військовослужбовицею. Служила в Яворові, потім тут, а після розформування частини звільнилася. Працює зараз на «Родині», має і денні, і нічні зміни. Не бажає сидіти вдома. Завдяки підтримці подруг та колег вона тримається. А я, незважаючи ні на що, маю бажання їхати на фронт і воювати, та не можу залишити дружину. Після загибелі сина я не раз зіткнувся з байдужістю, але служу і служитиму, допоки не закінчиться війна», – каже чоловік.