Олексію Дейнеку нині 35 років. На війну пішов добровольцем у березні 2014-го. З гурту друзів дитинства, з якими разом виросли і пішли служити, першим загинув Сергій Головчак. Потім втрати були знову й знову. У кожного, хто був на війні, їх немало. Через війну Олексій свою доньку уперше побачив, коли їй було півтора роки. І коли дізнався, що американський доброволець Джеріко Скай Магаллон, тіло якого він виносив з поля бою під Бахмутом, так і не встиг побачити свого сина, розчулився: хоч як це було ризиковано, але тіло того хлопця знайшло спочинок на рідній землі.
Навесні 2014-го Олексій Дейнек пішов служити добровольцем, і невдовзі поїхав у Луганську область. Спочатку працював на зенітно-ракетній установці. Пройшов Лисичанськ, Сіверськ, Красний Лиман на Донеччині. З Луганського аеропорту Олексія вивозили пораненого. Історія була майже кіношна: спочатку везли «буханкою», потім 10 кілометрів чимось іншим, а потім прилетів вертоліт санітарної авіації і доставив пораненого в Харківський госпіталь. Першим військовим авіабортом, який летів у Рівне, пораненого бійця перевезли у військовий госпіталь. Поряд у літаку лежали останки обгорілих танкістів. Тоді їх ще не складали у спеціальні мішки, просто лежали на ношах, прикриті зверху…
«Сергій Головчак приходив мене відвідувати в госпіталі. Ми з дитинства дружили. Він з Піскова родом, я приїздив у село на літо до бабусі. З Головчаком пішли служити разом. З нами був староста Пісківський Юрій Ільчук та ще двоє друзів. Сергій перший загинув, у серпні 2014-го. Спочатку вважався зниклим безвісти, а потім я дізнався про його смерть», – розповів Олексій.
У 2015 році наш воїн демобілізувався. Працював здебільшого на будівництві у Києві, їздив у Литву та в Білорусію. На заробітках Олексій знайшов свою дружину, і в 2017-му пара одружилася.
З перших днів війни 2022-го наш захисник пішов у військкомат. Пройшов навчання на зенітно-ракетному комплексі і поїхав на Суми. Спочатку служив у 14 окремому стрілецькому батальйоні «Полісся», сформованому переважно з мешканців Рівненщини (у 2025-му цей батальйон перейменований у 14 окремий розвідувальний батальйон). Наприкінці 2022-го був Бахмут, потім Торецьк.
«З Бахмута ми відходили майже останні. Потім були Торецьк та Часів Яр. Там воював уже як снайпер. Найдовше на позиціях бував по 15 днів. Іти було далеко, кілометрів 8-10 пішки, дорога прострілювалася, дрони вже були, хоча й значно менше, ніж зараз. Тож ми виходили на два дні, відпочивали – і знову на позиції. У червні 2024-го я знову дістав поранення, цього разу важке. У нас вхід у бліндаж був, як невелика нора. Я саме помінявся і йшов відпочивати. Почув дзижчання розвідувального дрона, він майже в нашу нору залетів. Я взяв автомат і вийшов назовні, щоб збити його. І побачив інший дрон, він підлетів ззаду на дуже малій висоті – і просто на мене. Якби не ступив крок назад, це був би кінець. Дрон розірвався поряд, ударною хвилею мене закинуло в бліндаж й кілька разів перевернуло. Побратим, який це бачив, подумав, що я вбитий. Це був дрон з боєприпасам, який одразу вибухає, ми його «буряком» називали. Але я отямився й вимагав аптечку. Осколки стирчали з голови, грудей, руки, ноги та інших частин тіла. Я був схожий на єдинорога. Виймати осколки самостійно не можна, тим паче з голови. Поки мене перемотували, за дверима вибухнув ще один дрон, двері впали просто на мене», – пригадує боєць.
Командування сказало, що евакуація буде лише по-сірому, смерком, а поранення сталося серед дня. Олексій вирішив, що має два варіанти: або стікати кров’ю до вечора, або на власний ризик йти пішки самостійно до місця евакуації. Як старший групи він по рації повідомив, що піде сам, хоча шанси були невеликі, іти було 7 кілометрів серед дня. Хлопці спостерігали за цим виходом і потім казали, що були скиди, але не попали.
«Я йшов і нічого не чув. Побратим з Костополя, Михайло Прохор, зголосився провести мене. Довів до евака, там уже медик був. Зазвичай у спорядженні цю відстань ми долали за пів години. Скільки я йшов, не знаю, але Михайло казав, що швидко. Щоб відволіктися від болю, я дорогою рахував ворожі трупи, які при дорозі лежали. За сім кілометрів нарахував 58 і збився з ліку. Трупів дуже багато було», – пригадує наш захисник.
Везла його медична служба, в якій були американці. Вони знеболювальне кололи, а поранений дуже хотів закурити. Просив дати цигарку, але вони кричали «no smoking!» Дорогою таки послухали його, зупинили авто, переобладнану для евакуації «швидку», вивели бійця і дали закурити. Ненадовго, бо мусили швидко їхати звідти.
У Дпіпрі пораненого прооперували, в голову, звідки стирчав осколок, поставили пластину. Провів у лікарнях понад півтора роки. Олексія Дейнека визнали обмежено придатним, потім він отримав довічну групу інвалідності й звільнився з лав Збройних Сил.
Його сім’я возз’єдналася лише наприкінці літа 2023-го. Перед війною дружина-білоруска поїхала до батьків і там залишилася, а він пішов служити. Там народилася донька, яку Олексій уперше побачив уже півторарічною. Виїхати в Україну було дуже проблематично, особливо з дітьми, оскільки, крім іншого, потрібен дозвіл батька на вивезення дітей. Зараз усі разом мешкають в Костополі.
Крім інших побратимів, з Олексієм часто спілкується їхній військовий капелан. Після поранення він телефонував, розпитував, чим допомогти Олексію та його сім’ї. Консультував щодо оформлення документів та запрошує родину на відпочинок.
«Раніше я з капеланом не спілкувався і навіть не знав, хто він. Якось заходили вночі зі своєю групою на позицію, і він з нами. Незадовго перед цим загинули мої знайомі побратими, я дуже переживав і раптом кажу: чому ці віруючі не йдуть воювати, бо їм зброю до рук брати не можна? А ми ж тут, воюємо за всіх, і за них теж! І тут наш капелан каже, що я неправий, бо він теж з віруючих, зброю не бере, але він тут, з нами, копає і робить все, що треба. Це була правда. Якось він зустрівся з моїм другом, і той йому розповів мою історію про евакуацію тіла загиблого американця. Капелан сказав, що я не повинен мовчати, адже багато хто з побратимів може підтвердити, що саме я, а не хтось інший, знайшов і витягнув тіло цього хлопця. Джеріко Скай Магаллон воював у лавах ЗСУ, тоді був інструктором, пішов допомогти хлопцям у бойовій операції – і не вийшов», – розповів також Олексій.
Він показує фото паспорта Джеріко Скай Магаллона з Каліфорнії, який, каже, вийняв з кишені загиблого біля Бахмута, коли знайшов його там.
«У Бахмуті, коли ходив у розвідку, випадково знайшов тіло загиблого американця, як потім з’ясувалося, зниклого безвісти 8 місяців тому. Мені треба було обстежити одне місце, і тут бачу ледь помітний американський прапор на рукаві, бо у нього права рука трохи вище була. Тіло лежало у корчах, це були останки, скелет у військовій формі. Забрав документи, і коли вийшов з позиції, передав нашому командуванню, попередньо сфотографувавши його. Незадовго при заході на позицію ми перевернулися на квадроциклі, я травмувався і потрапив у госпіталь. І тут дзвонить до мене наш командир з проханням при можливості дістати тіло того загиблого американця, він воював на нашій стороні. Я вже кілька тижнів там не був, але більше ніхто точно не знав, де саме він лежить. Просто піти й забрати було неможливо, метрів за 150 з ворожих позицій це місце було добре видно. Тож я вибрав момент, коли було темно і сильний туман, та й пішли ми удвох з тим самим Михайлом забирати його. Витягнув тіло з корчів, вклав до спеціального мішка і ще кілометрів вісім ніс до наших позицій, де й передав командиру», – розповів боєць.
Місяців через три Олексій отримав поранення. Коли лікувався у Рівненському госпіталі, побачив відео «Голосу Америки», з якого дізнався, що того загиблого під Бахмутом хлопця перевезли у США і поховали на рідній землі, в Каліфорнії.
«Він молодий зовсім був, 28 років, воював за Україну з власних переконань. Навіть сина свого не встиг побачити, дитина народилася через кілька місяців після його загибелі. І жодної згадки про мене не було, хоча це я його знайшов і витягнув на собі. Не було особливої спецоперацій з евакуації. Тоді якось і думки не було, що це тіло повезуть ховати в США. Але якби я не виніс, пізніше це було неможливо, наші сили з цієї території відійшли», – поділився Олексій.
Джеріко Скай Магаллон загинув 5 вересня 2023 року внаслідок удару російського безпілотника під Бахмутом. Поховали його вдома. Родина та місцева українська громада там з ним попрощалися.