Проблема Антигероя (АК)

Нещодавно на «Лівому березі» вийшла велике інтерв’ю Соні Кошкіної з Сергієм Жаданом.

Ви можете ознайомитися з ним за посиланням нижче.

Сергій Жадан вартий того, аби зайвий раз його послухати і почути:

АЛЕ

Фейсбук підкидує окремо взяту цитату з наведеного інтерв’ю, і думка висловлена Жаданом у цьому конкретному епізоді потребує певної уваги.

Йдеться про відповідь Жадана на своєрідний «закид» з боку театрального режисера Андрія Жолдака.

Андрій Жолдак під час недавніх репетицій свого спектаклю у Києві

Отже, Сергій Жадан:

«В промові Жолдака була фраза, що «українська культура не має сміливості».

 

Людина, яка 18 років не була в цій країні, не була тут у 2014-му, не була в 2022-му, після 2014-го працювала в рф – приїздить в Україну, ставить виставу про війну і каже, що українська культура не має сміливості?

 

Я відразу згадав Володю Вакуленка, Віку Амеліну, театралів, режисерів і акторів, які воюють, тих, хто загинув, тих, хто повернувся після поранень і працює далі.

 

І тут з’являється гастролер, для якого ці 18 років просто вирізані: він залишився в минулому й далі епатує. Розмірковує, чи має наша культура «сміливість». Мені здається, ця людина має просто заткнутися.

 

Має можливість працювати – хай працює. Закону не порушував – ніхто не забороняє. Але виносити вироки цілій культурі, до якої він 18 років не мав стосунку – не має морального права.

 

Очевидно, я міг би сказати: «Пане Андрію, ви не маєте морального права оцінювати українську культуру». Я сказав коротше».

При всій повазі до Жадана, але, відповідаючи Жолдаку, він елементарно плутає Сміливість Людську звичайну, та сміливість – Мистецьку/Творчу. Це різні речі.

Далеко не завжди відважна Людина може бути сміливим Митцем. І навпаки.

Кажуть, що в самого Жолдака його драматургічна «сміливість» полягає передовсім у постійному обігруванні «заголясів», статевих актів та гомосексуалізму як такого, але…

Це не те, що нам треба.

Подібна сексуалізовано-епатажна «сміливість» в стилі кінця 90-х давно не є актуальною і виглядає сьогодні здебільшого як певний анахронізм та несмак, але…

Нашій культурі реально бракує ІНШОЇ сміливості: Творчої та Мистецької.

Сміливості, яка не має жодного стосунку до особистої – людської – сміливості Володимира Вакуленка, Віки Амеліної та всіх інших творчих людей, які пішли добровольцями до ЗСУ та зараз воюють.

Мистецька ж сміливість типово полягає у здатності йти – проти Мейнстриму та проти течії.

Ми всі знаємо – яким є сьогодні Мейнстрим в Україні, а тепер назвіть собі – Митця (приміром літератора), який наважується йти у нас – проти цієї домінуючої течії.

Пригадали?…

 

Хто це?

Швидше за все, ви не уявите нікого: ні в літературі, ні в драматургії, ні в кіно.

Нікого, хто б наважився у нас – піти проти течії.

Не лише сьогодні, але й упродовж усіх років Незалежності.

ЧОМУ ТАК?

Причин багато, але суто технічно все зводиться до «Проблеми Антигероя»:

Ми не наважуємося зробити Антигероя – цікавим, виразним, сильним. Але…

 

Без сильного Антигероя, сам наш Герой теж виходить – шаблонним, нецікавим, пласким.

 

Вони, як дві Протилежності, мають бути в чомусь головному – рівноцінними. Наче як – відображення одне одного.

 

Подивіться, як подібні навіть візуально — реальні: Командир УПА Роман Шухевич та командир НКВС Мєдвєдєв

Приміром, якщо наш герой – відважний командир підрозділу УПА, то його антагоніст – командир підрозділу НКВС має бути не менш сміливим та винахідливим чи впертим.

І можливо навіть красивим настільки, щоб у нього закохалася – сестра нашого Героя – теж упівка і націоналістка.

 

Яка потім ще й зрадить свого брата Героя, а він все ж виживе і її за цю зраду – уб’є.

Ви скажете: «Таке неможливо!». Але чому?

Чому Гоголь зміг показати козака Андрія, який закохується у польську панночку та зраджує заради неї свої товариство, а ми подібного показати – не можемо?

Це ж і є та сама – сміливість, якої нашій Культурі – не вистачає.

Хоча її абсолютно вистачало Гоголю, щоби показати не просто зраду Андрія, але й те, як Тарас Бульба – сам убиває свого сина і гине у боротьбі з ворогом, одночасно здобуваючи – моральну та духовну перемогу.

Тому «Тарас Бульба» це – Великий твір. Так само як і «Гайдамаки» Шевченка, де батько убиває своїх невинних дітей лише тому¸ що їх охрестили в католики.

 

Посутньо, «Гайдамаки» за рівнем драматизму та нервового напруження це справжній Шекспір.

 

Чи знаєте ви подібний рівень творчої відваги та сміливості в сучасні українській літературі або кіно?

Чи маємо ми – після всього того, що пережила Україна – наважитися нарешті на щось подібне?

Однозначно.

 

Давно пора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

«Над прірвою у житах»: маніфест «Нового Українського Кіно» (ФОТО/ВІДЕО)



Джерело