«Весь цей час» (АК)
Кажуть, що на Росії тамтешні пропагандисти просто в розпачі від того, що українці масово не виходять на черговий Майдан.
Як так – без електроенергії, тепла, під постійними обстрілами; дивлячись на все це неподобство з корупцією – чому вони терплять?… Чому не здаються?…
Відповідь, напевно, можна сформулювати по-різному.
От, наприклад, цікавий допис української мисткині, яка кілька тижнів провела за кордоном.
Поцілунок після обстрілу: це фото завірусилося днями в Україні
ЯК ЦЕ – ВІЙНА
Alina Sarnatska
– В мене геть загострилась любов до всіх українців, які весь цей час живуть в Україні. До всіх, кого тіки можна хоч трошки любить. І це не тому шо я раптом подобрішала. Я поясню.
Два місяці я спілкуюсь з людьми на резиденції в Німеччині, маю провести тут іще кілька тижнів. Це вперше я так довго живу закордоном і звісно для мене все нове і дивне – кількість наших біженців, їх ставлення, ставлення німців до нас і все-все-все.
Переважно я спілкуюсь в Академії, серед двадцяти митців зі всього світу. Серед нас лише два німця. Сенс резиденції саме в міжнародному нетворкінгу.
Але намагаюсь говорити і з місцевими на мистецьких подіях, куди нас запрошують.
Всі мої знайомства з іноземцями починаються так:
– звідки ти?
Кажу:
– з України.
Вони перепитують
– так, але живеш де?
Кажу:
– в Україні
Перепитують ще раз:
– ти живеш в Україні?
Я повторюю відповідь. І далі розмова рухається трьома шляхами:
- Вони емоційно питають навіщо я це роблю
- Вони кажуть, що я можу подать документи на біженство і отримати тут допомогу
- Вони кажуть угу і міняють тему, але по очах видно, що в людини лишилось багато запитань.
Більшість моїх знайомств з українськими біженцями рухається за такою самою схемою.
Двічі мене переконували, що «ті хто лишились просто бояться починати життя з початку і йти вперед».
На вулицях маленького німецького містечка часто чути українську (і російську). Пару тижнів тому, підлітки позаду мене в черзі в супермаркеті говорили дивовижною німецько-українською мішанкою.
Мисткиня з України ставила тут перформанс про війну. Вона з Одеси, дуже чекає завершення війни, щоби зʼїздити в гості до бабусі, бо зараз це небезпечно. Вся її сімʼя живе в Іспанії і дуже сумує за бабусею, але наразі приїхати не може. Вона каже:
– Я навіть не уявляю, як там зараз.
Одна дівчина з Тернополя живе тут вже три роки, вона каже:
– Я ніколи не чула сирени. Це добре для моєї психіки.
Наші біженці тут багато спілкуються між собою, є купа українських спілок і громадських організацій.
Вони кажуть:
– Ми тут дуже згуртовані, адже всі опинились у схожих умовах, в одній біді. Стараємося один-одного підтримувати.
Я не знаю, як підсумувати цей сумбурний пост. Скажу так – я дуже вдячна тим, хто прожив ці роки в Україні і уявляє як це – війна.
Я вам всім дуже вдячна. Дякую вам. Хоч це і недобре для нашої психіки.
У нас назбиралось так багато спільної радості і так багато спільного горя за ці роки – давайте, по можливості, будем згуртовані.
https://www.facebook.com/alina.sarnatska.2025/posts/pfbid02GqU9gwVatNEVwEisfZn16vBXxidzq7ZhUa9GvSVENXFMiPTkJij1UgGJru4UfvFvl