До війни Олексій Трофімов працював зварювальником опалювальних котлів. Роботу свою любив і ставився до неї, як до творчого процесу. З 2019 року був резервістом батальйону територіальної оборони, оскільки служив контрактником. 24 лютого 2022 Олексію одразу подзвонили, і він вирушив на збори. Спочатку копали й будували укріплення, а потім був Торецьк, пробита наскрізь нога, жахіття біля Очеретино. Сліпа куля, від якої не захистив бронежилет, наробила дуже багато проблем зі здоров’ям, але, можливо, врятувала бійцю життя.
Олексій Трофімов до пандемії коронавірусу працював зварювальником у Польщі, а коли кордони закрили, варив котли тут. Робота, каже, захоплювала, коли брав купу заліза і робив з неї котел.
Увечері 24 лютого 2022 року Олексій разом з колегами по територіальній обороні уже готував місця для прийому основного складу новобранців з військкомату. Він раніше служив за контрактом у нашій ТРО і на той час перебував у резерві.
Батальйон ТРО переміщався усе ближче до кордону з Білоруссю. До літа 2023-го копали, будували укріплення та запасні опорні точки. А потім Олексій у складі все того ж батальйону поїхав на Торецьк, де їх прикомандирували до 28-ї окремої механізованої бригади.
«Це був перший виїзд на Торецьк, всі на азарті, хотіли воювати. На той час ми були озброєні як легка піхота сучасною німецькою зброєю. Коли слухали вороже перехоплення, вони між собою говорили про нас, що «заїхали якісь німці». Ця зброя справді видає характерний звук, інакший, ніж наша зброя», – поділився Олексій.
Уночі був водієм, вдень – оператором БПЛА. Навчався під час служби під Дубровицею, куди спеціально приїздили інструктори. Як раніше Олексій захоплювався зварюванням котлів, так тепер захопився керуванням «мавіками», каже, було дуже цікаво.
А через чотири тижні наш захисник був поранений. Коли готував машину до евакуації пораненого, почався обстріл. Поранених стало більше, усіх треба було вивозити. Рації не було, зв’язку з ними теж. Водій мав чекати на місці, звідки було видно дорогу. Під час обстрілу побіг до бліндажа – й осколок пробив ногу навиліт.
«Спочатку я дуже лаявся, бо як так, зі мною такого не може бути ніколи в житті! Була пробита важлива судина, кровотеча сильна. Мусив діставати турнікет і гукати на допомогу. Хлопці близько були, медик мене почув. Надав допомогу і почав тягти, а потім сказав, щоб я йому допоміг, бо не доповземо. Доповзли. Хлопці дружні були, пораненого побратима, якого я мав забирати, забрали, почекали мене і під обстрілами нас вивозили. Дорогу знав лише я, лежав позаду і гукав, куди їхати. На опорному «стабіку» у Дружківці потім тих поранених зустрів, яких мав забирати, усі «полатані» були», – пригадує Олексій.
Була спека, і на час прибуття пораненого бійця до лікарні була загроза ампутації. Врятував ногу вчасно накладений ізраїльський бандаж, він дозволяв послабити турнікет і стримав критичну кровотечу.
Після кількох операцій та 3-місячної реабілітації наш захисник у березні 2024 повернувся до своїх хлопців. На той час вони вийшли з Торецька і перебували на Рівненщині на відновленні. Олексій лікуватися далі не хотів, коли запитали, чи поїде зі своїм підрозділом в Очеретине на Донеччину, погодився.
«Там був серйозний ворожий наступ, і це було жахіття. Через поранення я залишався в команді евакуації. Треба було людей міняти на позиціях, хоча б раз на тиждень, і я поїхав з сержантом, лише він дорогу знав. Ми хлопців завезли, з позицій забрали тих, які там більше двох тижнів були, і коли виїжджали – потрапили в засідку. Тоді обстановка змінювалася кожні 2-3 години, дорога, якою ми їхали, була в «сірій» зоні. І раптом зверху по нашій машині відкрили вогонь. Від лавини куль, які зрикошетили від асфальту, пішли такі іскри, аж я на мить подумав, що якийсь ідіот запалив петарди. Ми набирали швидкість, щоб швидше виїхати з сектору стрільби. Зупинилися б – і нам кінець. Ми проскочили, питаю, чи всі цілі, і в цей момент відчуваю кулю в бік, де нема бронежилета. Усі цілі, лише я 300-ий», – розповів Олексій.
На машині з пробитим колесом бійці проскочили сектор вогню, дотягнули до безпечнішого місця й передали, що є 300-ий. На евакуації був ще один поранений, він кричав і не підпускав до себе нікого. Медик усе ж зміг надати йому допомогу і передати лікарям. Але тут виявилося, що найважчий серед них не той, з кого було багато крові, а саме Олексій, у нього прострелені внутрішні органи і внутрішня кровотеча.
«В госпіталі почали робити операцію, до тями прийшов в іншій лікарні у Дніпрі. Операції були одна за одною, я втямити не міг, куди мене знову везуть. Потім на Київ перевезли, там знову операції були, і додому. Усе виявилося значно гірше, ніж видавалося спочатку. Я вже казав, що краще б мені дві ноги ще раз прострелили, ніж таке поранення. Бо то ще не всі мої операції», – розповів Олексій.
Багато побратимів Олексія Трофімова зникли безвісти в районі Очеретино. Серед нещодавно репатрійованих тіл, каже боєць, поки ідентифікували і поховали лише двох. Особи інших зниклих не встановлені.
«Пікапа, на якому я їздив, уже немає. П’ятеро моїх побратимів потрапили на ньому у засідку й підірвалися на міні. Від машини нічого не залишилося, від людей теж. Останки їхні шукали три тижні, кілька місяців ідентифікували, і лише влітку цього року привезли на поховання. Серед них був наш бойовий медик Юрій Корева, який і мене, й інших побратимів рятував. Працював колись на Звіздівському фельдшерсько-акушерському пункті. Я такого вибуху ніколи не бачив. Напевне, це був дистанційний підрив, скоєний саме так, щоб завдати максимального ураження», – розповів боєць.
Олексія Трофімова визнали непридатним до служби, він продовжує лікуватися. Дружина допомагала й підтримувала, коли воював, і зараз його підтримує, за це наш боєць їй безмежно вдячний.
«Виходить, я майже й не воював. Ми періодично спілкуємося, побратими не забувають, бо як таке забудеш. Деякі за станом здоров’я перевелися в інші підрозділи, а деякі далі воюють. Коли стабільного зв’язку немає, то хоч пишемо один одному. Ті, хто від початку там – вони справжні герої, вони тягнули і продовжують тягнути тягар війни», – поділився наш захисник.
