«Отак подивишся здаля на москаля…»
Чимало років «гуляє» в Інтернеті такий вірш:
Отак подивишся здаля
На москаля —
І ніби справді він людина,
Іде собі, мов сиротина,
Очима — блим, губами — плям,
І десь трапляється хвилина,
Його буває майже жаль,
А ближче підійдеш — москаль!
Хльосткі, насмішкуваті рядки, що з часом актуалізувалися й нині, в умовах агресивної війни Росії проти України, звучать особливо дошкульно. Втім не про славного автора та співавторів (є й розширені, не менш круті версії) хочу сказати, навіть не про те, що, на жаль, цей вірш давно й багатьма сприймається як… Шевченковий. Ось і цього року на день народження Кобзаря одна з обласних організацій офіційно сповістила, що «записала відео, де було продекламовано вірш Тараса Григоровича Шевченка “Отак подивишся здаля на москаля”».
Сказати хочу, що саме Кобзар визначив історичний дискурс москаля[1] в долі України, розкрив його ментальну сутність емоційно й глибоко, всебічно й вичерпно, переконливо й правдиво… Так от, слова «москаль» і «москалі» Тарас Шевченко вживав п’ятдесят п’ять разів, а ще понад сорок — «москалеві», «москалевою», «москалеву», «москалика», «москалики», «москалів», «москаля», «москалям», «москалями», «москалях»… Цієї сотні поетичних визначень було досить, щоб Шевченкове сприйняття москаля увійшло до цивілізаційного коду нації, стало наснагою до боротьби й оберегом українців…
«Та не кажи добрим людям, що є в тебе мати…»
Ментальна Тарасова засторога щодо москалів з’являється в перших рядках поеми «Катерина» (кінець 1838 року — початок 1839 року).
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Через десяток рядків поет повторив:
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.
Так одразу територія — Московщина — та її населення — москалі — набувають недобрих, ворожих ознак… У листі до старшого брата Микити Шевченка від 15 листопада 1839 року Тарас Григорович просив:
«…Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,
Бо москалі, чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь-ласкав, а не по-московському… Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму».
Отже, уже в першому відомому нам Шевченковому листі, де згадуються москалі, що говорять «по-московському», постає значно ширша проблема, ніж лихо від них для чорнобривих українок, а саме: проблема рідної мови, рідного слова, що в Московщині можна почути хіба листовно — «через папір»… Ось і долю Шевченкову цими словами визначено, і причетність Москви до неї… Між іншим, одержавши від брата листа, Шевченко дорікав Микиті Григоровичу: «…Я твого письма не второпаю, чортзна по якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському — ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським». Отже, з цих Шевченкових листів постає національний поет, який усьому світові доведе, що малороси — українці! — здатні говорити «по-своєму», а не «по-московському».
Кохання з москалями у поемі «Катерина» фактично є тяжким гріхом, за що суворо карають люблячі батьки (!). Вдумаймося в нещадні материнські слова:
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві…
Ці рядки з «Катерини» за великим рахунком уже передбачають «Розриту могилу», «Чигрине, Чигрине…», «Великий льох» та інші антимосковські поезії Шевченка. Не випадково в умовах незалежної України в шевченкознавстві виразно виявилось алегоричне прочитання поеми, за яким образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних поетових творах, узагалі символізують гірку долю України, поневоленої, приниженої Московщиною. Саме таке, глибинне, прочитання Шевченкової «Катерини» дає змогу побачити й зафіксувати народження народного Пророка, котрий називав ключову загрозу державності України й фактично показував, у якому протистоянні можна, говорячи словами Івана Франка, «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю…».
Усе, що пов’язано з покриткою Катериною, — одна з тих сокровенних дум і тем, які пронизують усю творчість Шевченка. В одному з останніх його віршів (кінець 1860) гірко пролунало: «Дівчаток москалі украли…»
І ще вкрай важливо. Більш як через двадцять років після «Катерини» й за чотири місяці до смерті Шевченко пише вірш-ескіз «Титарівна-Немирівна», в якому ставить концептуальні крапки в цій болючій для нього темі. Героїня з «українського почесного роду», гордуючи земляками… Втім читаємо:
Титарівна-Немирівна
Гаптує хустину.
Та колише московщеня́,
Малую дитину.
Титарівна-Немирівна
Людьми гордувала…
А москаля-пройдисвіта
Нищечком вітала!
Титарівна-Немирівна…
Почесного роду…
Виглядає пройдисвіта
Москаля з походу.
Такою насправді була і залишилася Шевченкова нещадно-нищівна характеристика москаля-пройдисвіта, заповідально поєднана зі злом і чужим світом. А що взагалі може бути страшніше в поетових устах? Виявляється може! «Малую дитину» від москаля, котру Шевченко в «Катерині» називав «московським сином», тепер поет сприймав як… «московщеня́»… Вважається, що це означення «є насмішкуватим за сутністю». Неважко переконатися, що в загальному Шевченковому поетичному контексті воно виглядає значно жорсткішим… Очевидно, Кобзар передав ненарожденним українцям історичні смисли-одкровнення, що повністю і страшно розкриваються в апокаліпсичних ситуаціях, як от нині, коли москаль у збройному поході на Україну…
Інша річ, що, вивільнену з імперії, незалежну Україну Шевченко бачив у мирних стосунках із Росією: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». В останньому реченні вчувається мені невигубна віра поета, що в незалежній державі українці покажуть, в якій саме країні людям краще жити.
«А москалі і світ Божий в путо закували»
Тепер — кілька коротких, але повчальних звернень до деяких поезій Тараса Шевченка, в яких особливо гостро й несподівано виявляється тема москалів…
Здається, непередбачено згадується москаль в поезії «Гоголю» (1844). Читаємо спочатку фрагмент:
Не заріже батько сина
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Володимир Короленко, який писав, що в юності «знайомство з творчістю Шевченка — це була любов і захоплення», зізнавався: «Цей чотиривірш глибоко застряв у мене в мозку». Письменник не зміг тоді прийняти Шевченковий трагічний мотив… Свого часу Михайло Грушевський зауважив, що в устах Короленка, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчості, це суперечило гуманному тонові його поезії. Грушевський переконливо показав, що Шевченко шукав передусім моральних, етичних вартостей в історії України й зневажливо відкидав зверхній блиск і «славу куплену кровію»…
Звертаючись до Миколи Гоголя, поет асоціював із його повістю «Тарас Бульба», в якій батько вбиває сина-зрадника. Та, головне, йшлося про легендарний епізод із часів Коліївщини — вбивством Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у Шевченковій поемі «Гайдамаки». Втім справді моторошна сцена з поеми так само безмежно далека від оспівування жорстокості й національно-релігійного розбрату, як шекспірівський Макбет від пропаганди насилля. Короленко не сприйняв того, що в Шевченкових рядках із вірша «Гоголю» насправді немає, кажучи його словами, «пекучої туги» за синовбивством заради Вкраїни. А що насправді глибоко хвилювало Шевченка? Цитую наступні, за вже наведеними, рядки:
Не заріже — викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві.
Нагадаю, що різниця — це приміщення, де забивають худобу і птицю на м’ясо, тобто, бойня… Таким чином, у цьому Шевченковому контексті москаль постає в іпостасі абсолютного зла для будь-якого сина будь-якого батька-українця. Звісно, що віддати його москалеві було ще більше неприпустимо, ніж повернути Тарасового сина Андрія з «Тараса Бульби» польській шляхті…
Йдемо далі. У засланчому вірші «Не гріє сонце на чужині…» (кінець червня — грудень 1847 року) поет передає свої скорботні страждання в Орській фортеці, нарікає на те, що «Нігде невесело мені, / Та, мабуть, весело й не буде…» і все-таки йому хотілося б аби «хоч крихотку землі / Із-за Дніпра мого святого / Святії вітри принесли…»
Хотілося б… Та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого…
Тобто, Кобзар, який уже написав свій Заповіт українцям, не дозволяв собі в особливо тяжкі морально й фізично перші місяці заслання навіть помислити здатися, лягти в чужу землю в чужій москальській труні…
Вже у наступному вірші — «Сон» («Гори мої високії…»), — що датується тим же часом, читаємо вирішальні слова Тараса Шевченка, які стали гімном його життя та творчості й допомогли йому вистояти в москальському засланні:
Як так її, я так люблю
Мої Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ці вогненні рядки Шевченко написав у віці Ісуса Христа. Кобзар ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написав поет, «чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву» (Олесь Гончар), написала віруюча людини, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Але, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, «любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…».
На протилежному полюсі духовного єства поета палахкотіло неприйняття Московщини, царизму, його вселенської загарбницької суті, ненаситності завидющих очей і загребущих рук москаля…
У містерії «Великий льох» (1845) є такі гарячі рядки:
Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити.
Ця болісна тема з особливою силою вибухає в поемі «Кавказ» (1845) гнівним сарказмом щодо москалів, з вини яких у загарбницьких війнах сліз і крові
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
Не має сумніву, що цей хоча й вимовний, але бездонний поетів біль, який рвав серце, вкоротив йому життя. За два роки до смерті в поемі «Невольник» (1859) сорокап’ятирічний Шевченко видихнув із глибини зболеної душі:
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ Божий
В путо закували.
Нарешті про дивовижний вірш, написаний у засланні, на Косаралі наприкінці 1848 року:
Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий,
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу; і пишу.
Віршую нищечком, грішу.
Вражає ця згадка про подушну подать — основний прямий податок у Російській імперії, що в Україні стягувалася з другої половини XVIII століття до 1887 року; вона відразу пов’язує біду та печаль засла́нця саме з імперією.
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую; щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу. Лютий злодій
Впирається-таки, та й годі.
Здається, найменш акцентований у шевченкознавстві, по суті, антиросійський вірш. Адже москаль — «лютий злодій», який «впирається-таки» в святая святих — українську душу, фактично виявляє себе першопричиною поетових страждань і ширше — національного нещастя.
«До москалів — москалики, тілько застогнало, пішли в землю…»
У Шевченковій поемі «Сон» (Комедія) двічі згадуються москалі, котрі «моштрувались»[2] в імперських столицях. Украй ненависне для поета заняття, бо воювали вони за того, хто «неситим оком / За край світа зазирає, / Чи нема країни, / Щоб загарбать…» В цьому контексті наведу мало поширений документ про те, як оцінювали-переказували антицаристський зміст поеми Кобзаря служаки канцелярії ІІІ відділу — вищого органу таємної політичної поліції, котрі беззастережно визнавали, що писав «Шевченко, люблячи полум’яно свою батьківщину, Малоросію…»:
«Із рукописних його творів більше вартий уваги за шкідливим спрямуванням вірш його “Сон”. Тут Шевченко уявляв себе уві сні й перенесеним спочатку в Сибір, потім у Москву і, нарешті, у С.-Петербург. У Сибіру він бачить злочинців у рудниках і в ланцюгах, які гинуть під ударами покарань; у Москві описує виснаження військ на параді, а в С.-Петербурзі — зібрання у палаці. У зібранні сьому, за його словами, чекали на государя імператора з трепетом, і коли він вийшов, усі вельможі мовчки оточили його; розмова йшла про вітчизну, петлиці й останні маневри; кожний намагався стати ближче до імператора, щоб удостоїтися отримати від нього ляпаса чи хоч би пів ляпаса; государ підійшов до найстаршого, ткнув йому в обличчя; вельможа, зі свого боку, ткнув наступного за ним, цей — наступного, і, таким чином, стусан зверху обійшов усіх — від першого до того, який стояв біля дверей; а в зібранні розляглося: ура, ура, ура! В іншому місці козаки висловлюються у нього: “О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” (Точно цитували жандармські канцеляристи поета! — В. М.). Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя імператора і взагалі росіян. У кінці “Сну” він уявляє себе перед пам’ятником, спорудженим Петру І-му Катериною ІІ, і виливає жовч свою, як на того, так і на іншу, кажучи, що Петро І придушив свободу Малоросії, а Катерина ІІ довершила почате ним».
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину…
Погодьтеся, що навіть у тодішньому реферативно-канцелярському викладі Шевченкового твору багато правдиво-повчального для сучасного московського «государя-імператора».
Поготів, обов’язково варто перечитати в Москві кінцівку геніально-пророчої поеми «Сон», в якій навколо царя-медведя провалюються-пропадають і старшина пузата, і менші, зовсім дрібні, та й челядь… А той кинувся…
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю…
Шевченко знову нагадує: «Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».
[1] Москаль — неофіційна назва росіянина (Шевченко ніколи не вживав терміну «росіянин»), мовне вираження етностереотипу, що має негативну конотацію.
[2] У XVII–ХІХ століттях москалями називали солдатів російської армії. У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля москаль трактується як «солдат, військовослужбовець». До речі, з такими характерними застереженнями: «От москаля, хоть полы отрежь, да уйди!; С москалем дружись, а камень за пазухой держи!; Москалить — мошенничать, обманывать в торговле».
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка.