Пт. Лип 12th, 2024

Федорів і Гресь написали про важливе

Цей допис українського гуру маркетингу зараз розлітається мережею.

У ньому Андрій Федорів розповідає про власний досвід – жити – без рідного батька. І не тому, що він загинув, а тому, що батькові – немає діла.

Почитайте:

Андрій Федорів — праворуч: обидва фото з його ФБ-сторінки

Це пост для тих батьків, хто розлучені.

Зараз мені 45, в мене 4 дітей.
Молодший в другому класі.
Старша на другому курсі.

Щастя абсолютне, незрівнянне й точно вартує всіх викликів, які приходять разом з дітьми.

Але в день батька я наважився написати про дитячі рани на моєму серці, які залишили глибокі рубці. Й в цей день завжди болять.

До 10 років я знав, що мій тато, це мій дід. Він був найкращим тато у всесвіті. Масштабний, сильний, мудрий, реалізований й дуже веселий. Кінорежисер-документаліст, актор, альпініст, мотоцикліст,  він вмів смакувати життя попри всі складності.

Він залишався легким, благородним, щедрим й гідним в найтемніші роки.  Наші розмови про світ та мистецтво на маленькій кухні, під час прогулянок з собакою та безкінечні книжки Джека Лондона, Марка Твена та Джерома К. Джерома перед сном, які вин читав мені як моноспектаклі побудували мене.

Я горджусь бути сином Анатолія Васильовича Федоріва.

 

Я щасливий що схожий саме на нього. Для мене честь нести його прізвище. Федорів. Саме так він був підписаний в титрах Укркінохроніки. Курс BrandFather так названий на його честь.

 

Але є й другий батько.

Про його існування я дізнався, коли мені було 10. Що мої батьки розлучились, коли мені було менше року. Що років 5 тому я один раз був навіть в нього в гостях.

Ми зустрілись разом з мамою. Він був молодий й красивий. В яскравій шкіряній куртці, на іномарці.

Мускатний одеколон. Він раптом  почав зʼявлятись раз на пару місяців на годину чи дві.

 

З’їжджав з подарунками, розповідав який він крутий, ми пили чай з печивом. Мені навіть іноді здавалось, що він хоче повернутись.

 

Але десь в той же час він одружився. Я дзвонив, але він не брав трубку. Не передзвонював.

 

Одного разу пообіцяв забрати мене з кружків. Я розказав всім що мене забере батько на мерседесі. Ніхто не повірив. Й правильно. Бо він не приїхав.

Час йшов. Я памʼятаю той день.  Мені 12. Ми маємо здзвонитись й я чекаю на його дзвоник.

Мама зайшла з роботи, поставила дві важкі сумки з продуктами.

«Він подзвонив?». «Ні, але зараз я сам його наберу». «Андрюша, не варто. Якщо людина каже що передзвонить й не дзвонить, вона просто не хоче з тобою спілкуватися».

 

Бум! Для мене це було як відкриття. Я задумався. Й своїм 12річним мозком зрозумів, що це логічно. Я не передзвонив. Й він не передзвонив.

Ми не бачились кілька років. Місяцями в той період я давив й випалював в собі бажання взяти трубку й набрати його.

Сидів й дивився на телефонний апарат з кнопками. Я не міг збагнути, що зі мною не так.

Одна випадкова зустріч в 17.
Друга в 23. Й все.

Потім він прийшов на похорон моєї першої дружини, до цього вони не бачились.

Я попросив про зустріч через пару днів, сказав все що про це думаю й задав пряме питання – «чому він так вчинив зі мною».

«Образа на родину. На мого діда, на мою маму. Ще на щось. Так сталося».

Тоді, в 33 роки я його простив й відпустив. Не тримаю зла. Я дякую йому за те, що він подарував мені життя й в певному сенсі вплинув на мій характер.

Батько, на щастя, живий.

Живе в 15 хвилинах від мене. Останній раз ми бачились більше 10 років тому бо говорити особливо немає про що. Він не знайомий зі своїми внуками й ніколи їх не бачив.  Обмінюємось смс з емодзі на дні народження. Все ок ))

Але в мене є сестра! Я знайшов її сам. В соцмережах.

Ми познайомились коли їй було 18. Вона фантастично талановита, красива й творча натура. Ми бачимось щороку й в нас дуже теплі стосунки дуже далеких родичів. Але я їх безкінечно ціную.

Десятки годин з психологами останні роки дуже мені допомогли з цим трішки розібратись. Але ці шрами зі мною назавжди.

Й хочу їх обійняти й довго плакати  разом…

 

PS. Ми з Ярославою не розлучені. Навпаки )) Дякую за слова підтримки, але все добре.

Ярослава Гресь так прореагувала на допис свого чоловіка:

Andriy Fedoriv написав сьогодні такий щемкий та відвертий пост про батька, який кинув його зовсім маленьким, а потім ще раз — дорослим, чим травмував на все життя, що я не можу думати ні про що інше.

Просто хочеться обійняти усіх дорослих-маленьких хлопців та дівчаток, які сиділи і дивилися на телефон, який ніяк не дзвонить.

 

Які чекали, що за ними приїдуть в школу, привітають на день народження, які писали в пустоту листівки та малювали малюнки.

І дякую усім татам, які люблять своїх дітей. Мене виростили два тата, які знайшли в собі сили не розкачувати мене, не казати один про одного всякої фігні, а любити. Так, як вміли. І показали приклад, що так буває. Що може бути така велика дивна і крута родина. Тому у нашої Каті два тата і для неї це повністю ок.

Дякую вам Oleg Gres, Валерий Тодорчук. Мої татки.

Андрій Федорів, гордість бачити, яким космічним батьком ти став, незважаючи на все, що пройшов. Найкращий.



Джерело

Від Світлана Савіцька

Журналіст, уродженець Костопіля, працювала перед війною в одній із Рівненьских газет журналістом.