38-річний Роман Салівончик до війни був підприємцем, займався виготовленням меблів. У 2014 році служив, хоча вважався волонтером. У лютому 2022-го пішов на службу одразу, з перших днів. Воював на різних напрямках, втратив багатьох побратимів, сам багато разів був за крок від смерті. Вижив. Каже, що у різні моменти його рятували хороші командири, допомога волонтерів і людські молитви.
Спочатку Роман Салівончик потрапив під білоруський кордон, а за кілька тижнів у складі мотопіхотного батальйону 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого поїхав на Миколаївщину. На той час був стрільцем-санітаром, потім – старшим водієм.
“Ми їхали радісні, піднесені, що зараз ми їм надаємо. Перші прильоти «Градів» біля Снігурівки – і прийшло розуміння, що це навіть не 2014 рік, що потрібні підготовка та бойове злагодження, – пригадує перші місяці війни Роман Салівончик. – Тоді дуже допомагали волонтери, серед них і наші, костопільські хлопці. Вони везли, що тільки могли, і це нас рятувало. Було так, що після прильоту у мене все згоріло, навіть штани і взуття. Тоді волонтери привезли нам польські робочі штани і майки червоно-білі. Ми вдягнули, бо нічого іншого не було, а хлопці з іншого підрозділу через ті майки подумали на нас, що то поляки”.
Далі був харківський напрямок, Протопопівка неподалік Ізюма. Перші два тижні були дуже важкі обстріли, ворог не давав навіть підійти до річки, щоб понтони спустити. Протягом цього часу лише 4 години на добу не було обстрілів, інші 20 годин крили вогнем. Щодоби, каже Роман, по наших позиціях випускали тисячі снарядів.
“Але були плюси: все воно старе, багато не долітає та не вибухає, – каже Роман, – просто переді мною в окопі снаряд впав – і не розірвався. Подібні ситуації, коли я міг загинути, але залишився живий, були на війні не раз”.
Батькам Роман пів року казав, що служить неподалік Рівного. Поки вони не побачили його по телевізору на передовій. Хоча здогадувалися, де син насправді, бувало, що місяць на зв’язок не виходив, бо зв’язку не було.
«Ми зіткнулися з тим, чого ніколи раніше не бачили – з хімічними атаками. Прилетить щось – і стоїть жовто-помаранчева пелена, купол, який не рухається від вітру. Потім очі печуть, нудота. І фосфором нас закидали. Важко це було. Той дим досі, здається, відчуваю”.
Після Ізюма був Куп’янськ. Теж – дуже важкі бої, де полягло багато наших воїнів і де мусили відступати, щоб не полягло ще більше.
“Я втратив дуже багато побратимів. За час, поки водієм був, скільки молодих хороших хлопців полягло!.. Бувало так, що куриш з побратимом одну цигарку на двох, а через 15 хвилин приліт – і його вже нема. Досі все побачене перед очима стоїть. Та у мене були хороші командири, своїм життям я їм завдячую також. Був у мене командир, який кілька разів казав нам перейти в іншу хату, бо так безпечніше. Ми переходили – і у попередню прилітало. Я не знаю, як так виходило, та ми живі залишилися. Були й веселі моменти, якось ми їжачка з окопа рятували, коли телебачення приїхало. Кумедна вийшла розповідь, як ми воюємо і їжачка рятуємо”, – розповів Роман.
Перше серйозне поранення легені Роман одержав у червні 2022. Прооперували, частину видалили, і за півтора місяці повернувся на передову. Пізніше травма дала ускладнення на іншу легеню, після кількох нападів воїна прооперували знову. Було ще кульове поранення та інша операція, й у результаті ВЛК визнала нашого захисника обмежено придатним. Після майже півторарічних бойових дій Роман Салівончик пішов працювати інструктором з бойової підготовки на Рівненському полігоні.
На передовій разом з Романом Салівончиком служили хлопці різних релігійних конфесій. Серед тих, хто взяв до рук зброю і пішов боронити країну, є й представники протестантських церков. Та найбільше православних. Роман пригадує капелана, котрий приїздив до них, звичайний цивільний чоловік у військовій формі.
“Він приїздив постійно. Приходив, розмовляв, був з нами в окопах навіть під час обстрілів. Хлопці зверталися за допомогою. Я до церкви не ходив і не ходжу. Та в Бога вірю. Бачив багато жахіть і багато пережив, але вважаю, що якби не людські молитви, я б не вижив і не повернувся”.
Роман збирається писати заяву у 3-тю штурмову бригаду, щоб служити разом зі своїми побратимами. Вважає, навіть якщо не на штурм чи в окопи, куди він уже не придатний, робота в бригаді завжди є, було б бажання.
