Наші бабусі й дідусі, або й батьки жили в зовсім інших умовах
Час від часу від старших людей — бабусь, дідусів, батьків 70+ — можна почути знайоме: «раніше було краще». Смачніше морозиво, чесніші люди, справжня ковбаса, відкриті двері й діти, що гралися у дворі до темноти. Ностальгія за Радянським Союзом досі жива. Але чи справді йдеться про сам СРСР — чи про щось зовсім інше?
Ностальгія — це не про країну, а про вік
Психологи давно пояснили: ностальгія — це спогади про себе в минулому. Для багатьох людей старшого покоління Радянський Союз був часом молодості, сил, першого кохання, планів і відчуття, що все ще попереду.
Не держава була «кращою» — люди були молодшими. Пам’ять м’яко стирає важке й залишає тепле. Дефіцит, черги, заборони відходять у тінь, а на поверхні — пломбір, дворові компанії й відчуття простоти.
Це не обман, а захисний механізм. І він притаманний будь-якому поколінню.
Що справді здається «хорошим» у спогадах
Деякі речі й справді викликають теплі почуття — і не без підстав.
Продукти. Морозиво «за ГОСТом», хліб із пекарні, молоко без стабілізаторів. Консервантів було менше.
Але важливо пам’ятати: якість була нерівною. У великих містах, зокрема в Києві, — одне, у маленьких містечках — зовсім інше. Дефіцит був нормою.
Відчуття стабільності. Робота, черга на квартиру, фіксована пенсія. Не заможно, зате передбачувано.
Та разом із цим — відсутність вибору: де жити, ким бути, куди їхати.
Дворове життя. Діти знали сусідів, гралися разом, двері часто не зачиняли.
Але це було не лише про «доброту». Часто — про бідність і обмежені можливості: не було подорожей, інтернету, різноманітного дозвілля.
Безплатна медицина й освіта. Формально — так. Фактично ж рівень дуже залежав від місця й конкретних людей.
Про що зазвичай мовчать
Є речі, які в ностальгійних розповідях згадують неохоче:
-
тотальний дефіцит і черги «за всім»;
-
неможливість вільно висловлювати думки;
-
заборона на виїзд за кордон;
-
одноманітність, страх «виділятися»;
-
офіційна брехня, до якої всі звикли;
-
довгі роки очікування квартири, машини, навіть телефону.
Це теж була частина реальності.
Головне: ми — різні покоління
Важливо зрозуміти: наші бабусі й дідусі не сумують за заборонами чи дефіцитом. Вони сумують за часом, коли світ був меншим, простішим і зрозумілішим. Коли не було доступу до всього світу — і тому він не здавався таким складним.
Ми не зробимо цих людей «іншими». І не маємо цього робити.
Краще — спробувати зрозуміти, а не перевиховувати.
Що справді варто взяти з минулого
Без повернення назад:
-
чесніші стандарти якості продуктів;
-
розвиток локальних спільнот і дворів;
-
повага до праці;
-
речі, які можна ремонтувати, а не викидати.
А що точно не варто повертати
-
дефіцит і черги;
-
несвободу слова й пересування;
-
уніфікацію та страх;
-
життя «за правилами», які не можна обговорювати.
Про що ця ностальгія насправді
Не про СРСР.
А про:
-
молодість;
-
відчуття визначеності;
-
прості людські зв’язки;
-
світ, який здавався зрозумілим.
Ностальгія — нормальна. Але майбутнє варто будувати не з ілюзій, а з усвідомлення. І з повагою одне до одного — незалежно від покоління.