Назвав їх пантомімою педагогічного безсилля
Танець учителів однієї зі шкіл на Полтавщині, який “залетів” у мережу ще у 2021 році
Професор, доктор педагогічних наук, ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук у своєму блозі розмірковує про явище в українських школах, яке ще років 10 тому здалося б дуже дивним.
Мова йде не про танці разом із учнями а танці перед учнями, – підкреслює Лікарчук, – коли глядачі – учні, їхні батьки та інші люди, які мали нагоду побачити те шоу.
Здавалося б – нічого страшного, – продовжує освітянин. Музика, рух, емоції. Та насправді перед нами не просто веселий номер – це хореографія безсилля. Танцює не тіло, а втомлена професія, яка шукає бодай якоїсь сцени, де її ще побачать, – вважає він.
Скриншоти відео з шкільних подвір’їв з різних куточків України
«Яжемами» – у захопленні: побачили приниженого учителя. Розумні колеги, яким вдалося уникнути цього приниження, нервово стискують кулаки так, щоб не побачила директриса. А вона сама – пишається: шоу вдалося.
Наголошую: танці в школі – не зло. Я – за танці з учнями. Коли вони щирі, коли це момент спільної радості, довіри, коли дорослий не ховається за роль, а просто поруч.
Але я – проти танців перед учнями. Бо це вже не педагогіка. Це пантоміма педагогічного безсилля. У таких виступах не святковість, а професійна капітуляція педагога. Який, намагаючись довести, що може бути сучасним, веселим, креативним, насправді доводить, що він перестає вірити у власну силу слова, знання й авторитету. Тобто професійно деградує.
Лікарчук продовжив:
Маю у своєму архів відео, яке мені надіслав батько старшокласника, котрий зафільмував коментарі учительського танцю однолітками. Я людина не дуже цнотлива, але навіть мені було соромно слухати те, що про своїх учительок у момент їхнього танцю казали їхні учні. До яких вони за кілька хвилин після виступу прийдуть на урок…
Мені соромно за вчителів. Тобто ми вже не просто танцюємо. Ми цим пишаємось. І, можливо, саме тому так швидко звикаємо до приниження, не помічаючи, як воно перетворюється на буденність.
Ігор Лікарчук
На думку Лікарчука, учитель, якого заохочують або змушують виконувати роль веселуна, танцюриста, масовика-витівника, втрачає головне – право бути собою, бути дорослим, глибоким, строгим, розумним. Тобто – учителем у справжньому розумінні цього слова.
Повага до вчителя не народжується з танцю чи жарту. Вона виростає зі знань, досвіду, чітких принципів і моральної стійкості. Коли дитина бачить у вчителеві лідера – це надихає. Коли бачить замість вчителя «перевдягненого клоуна» – це лише розважає. Дарма, що декому подібне милує око, – вважає відомий освітянин.
Між іншим, у провідних освітніх системах світу (Фінляндія, Естонія, Канада) роль учителя – це повага, автономія, зміст. Учителі можуть бути неформальними, близькими, людяними – але не втрачають своєї гідності. Ніхто не вимагає від них цирку.
Там давно зрозуміли, що в сучасній педагогіці суть не в тому, щоб «бути як діти», а в тому, щоб розуміти їхній світ і навчити не загубитися у великому світі.
Коли вчитель щодня виконує ролі, які не відповідають суті його професії – він вигорає, знецінюється, втрачає себе. Це боляче, бо мова йде не про індивідуальні випадки, а про загальнонаціональну тенденцію деградації ролі педагога.
Під дописом Ігоря Лікарчука українці залишили чимало коментарів. Хтось назвав його погляди застарілими та більшість підтримали:
Ростислав
Погляд совка. Йому вже не дано зрозуміти, що освітні послуги є саме послугами, які необхідно вміти надавати ефективно. І якщо підхід дає ефективний результат, то його потрібно використовувати. Ці «танці», про які пише автор, насправді ніяк не впливають на повагу до вчителя і їхню особисту самоповагу, а є способом знайти взаєморозуміння з учнями через участь у спільному цікавому проекті.
марта денисПрофесор, може, і є совком, але тут він правий. Занадто у нас захопилися цією самодіяльність, яка переросла в обязалівку. Учні дивляться на вчителя: а ну спляши перед нами.
РеалістРаніше у вчителів в руках були різки і цими різками вони заганяли дурнів на останні парти і змушували сидіти тихо та й не заважати розумним дітям вчитися. Тепер в школах вчителі нікого не навчають, а цілими днями «шукають підходи» до дебілів, які усе одно ніколи не будуть вчитися. А розумні діти змушені наймати репетиторів (звісно, якщо у їхніх батьків є на це гроші).
Олексій
А що примушує вчителів виконувати такі «рекомендації» керівництва – зарплатня? Ну, тоді це катастрофа національного масштабу, що українські діти навчаються у вчителів, які за КОПІЙКИ! готові на все.
Оля ГромоваПогоджуюсь з кожним словом публікації. Жоден наказ на місці чи циркуляр згори не зможе примусити педагога робити те, що є алогічним. Водночас, так мало тих, хто має силу духу сказати «ні». Вірю і знаю, що такі сміливці є.