Виїжджаючи на заготівлю т.з. «Зеленої маси»
Доктор педагогічних наук та професор Ігор Лікарчук — праворуч
Попри деякий скепсис серед населення щодо здобутків та спадщини УРСР, деякі з тогочасних практик, можливо варто було б і відродити. Як то, приміром, студентські «будзагони», чи «колгоспи».
Чи, як, приміром, те, про що цікаво згадав днями ексочільник Українського центру оцінювання якості освіти, доктор педагогічних наук та професор Ігор Лікарчук
Подаємо без змін:
Побачив цю світлину в мережі й нахлинули спогади… Коли в радянські часи у травні-червні липні ми з колективом рушали , виконуючи вимогу райкому партії, на заготівлю т.з. «Зеленої маси» для тваринництва.
Виїжджали ранесенько, коли сонце ледь піднімалося над горизонтом. Не могли надихатися запашним луговим повітрям та свіжістю літнього ранку. Вужі, голодні комарі, птаство, цикади, метелики, інколи зайці та інша живність – ставали майже компаньйонами…
Дарма, що кілька годин роботи з косою – далеко не сама комфортна діяльність для педагогів, але від того ніхто не вмирав. Навпаки…
До імпровізованого столу, розгорнутого опісля в затінку, приходили жваво всі. І чарчину з гарною горілкою ніхто не відхиляв через здоровʼя та принципи…
І свіже сало з молодою картопелькою, яка була приправлена сметаною і пахучим кропом, також йшло на «ура».
І пироги з потрошками чи з капустою, спечені спеціально до цієї події.
А також домашня ковбаска, смажена заздалегідь рибка, перші огірки, молода цибулька.
І свіжий хліб з вечірньої випічки на місцевому хлібозаводі, де головним технологом працювала дружина одного з наших викладачів.
Після першого «перекусу» – гуртом у річку чи ставок… І особливо не турбувалися про купальники… Плюскалися у воді та лежали на свіжоскошеному зіллі, аж допоки хтось із старших не завершить смажити шашлик…
І не скаржилися та не стогнали. Дарма, що після сінокосу боліли плечі, попереки, а руки кровавилися свіжими мозолями.
А їдучи опісля додому у відкритому грузовику, уже домовлялися про такий же виїзд на «завтра».
І про те, що і хто візьме із собою до завтрашнього перекусу, і хто кому налаштує косу. Бо косу міг налаштувати не кожен.
Так, за сьогоднішніми мірками, це було дико і негуманно. Так, це була майже рабська праця інтелігентів, наслідки якої часто залишалися гнити там, де вона звершувалася.
Але я не памʼятаю жодного випадку за багато років, щоб хтось із великого педагогічного колективу проігнорував сінокосом без поважних на те причин.
Навпаки, інколи збиралося стільки бажаючих, що не вистачало кіс…
А коли влітку приїжджав до батьків дружини і брав в руки косу, щоб навести порядок біля двору, тесть подивований запитував: «Ти вмієш косити, інтелігенте?»
Отака була школа життя…
P.S. Коса лежить у моєму гаражі й зараз. Щоправда, грунтовно працював нею останній раз, мабуть, років тридцять тому. Замість неї – газонокосарки, тримери та інша техніка. Уже акумуляторна. Та інколи знімаю косу з гачка, трішки, як вмію, відмантачу її лезо, і спробую за двором із пару десятків разів махнути нею. Щоб власну молодість згадати і молодших сусідів подивувати. А потім буду довго й противно приводити до порядку спину і зарікатися, що більше ніколи… Але це «ніколи» – до наступного випадку…