«Жоден з наших президентів не був у такому складному становищі, як він» (с)
Георгій Почепцов (на фото – ліворуч) людина універсальна – із розряду титанів. Постать абсолютно непересічна і грандіозна.
Всесвітньо відомий науковець і фахівець в галузі комунікацій та PR він підготував тисячі спеціалістів і має унікальний досвід.
Тим цікавіше, що днями у себе на ФБ-сторінці Георгій Почепцов зробив репост публікації видання «Бабель» про Дмитра Литвина – спічрайтера Президента Зеленського з питань комунікацій.
Матеріал – минулорічний і посутньо – критичний.
Колаж — наш: на обох фото Почепцов під час викладання у Маріупольському університеті
Ми наважилися використати це як привід, аби задати Метру – кілька запитань:
– Ви зробили репост про Дмитра Литвина, який офіційно є радником Президента Зеленського з питань комунікацій. Стаття на «Бабелі» – минулорічна. Чому Ви вирішили про неї нагадати?
– Комунікації – це важлива ділянка держуправління, бо часто влада не чує населення, а населення – владу… Коли ж не розмовляти, нічого гарного не вийде. Одночасно війна піднімає вагу слова… комунікації лікують і піднімають на подвиги. До того ж, це сфера, яка важко піддається автоматизації.
До речі, з розвитком штучного інтелекту зникнуть безліч професій окрім творчих, креативних… До того ж, війна робить комунікації більш важливими, ніж у мирний час..
– Стверджується, що саме Литвин координує всю комунікацію Президента… Як би ви загалом оцінили результати діяльності п. Литвина?
– Це важко оцінювати, бо ми не знаємо багатьох деталей. Але мені здається, що Зеленський в комунікації загалом – в нормі… Тобто, він не є тут кимось безпорадним чи незнаючим. Кимось, ким можна було б легко маніпулювати. Швидше навпаки.
Адже це було його професією – розмовляти з людьми, комунікувати із ними – з різними людьми, на різних рівнях.
Однак, зараз Зеленський, як президент, уособлює всіх українців, тому йому не слід помилятися.
Інформація завжди на вагу золота, а під час війни це важка праця, бо щось можна казати, а щось – краще не треба…
Той самий Дмитро Литвин — радник Президента Зеленського з питань комунікацій
– Але, чи може Зеленський не помилятися, якщо його, як дехто вірить, тримають в «інформаційному вакуумі» та «теплій ванні? Чи можна у випадку Зеленського говорити, що «оточення грає короля»?
– Не думаю, що Зеленський в якомусь «інформаційному вакуумі». Це перебільшення. Це не так. Що ж до оточення, то воно завжди «грає», бо дає перші оцінки і поради… і може підштовхнути до певних слів, дій та формулювань навіть непомітно.
Кожна людина слухає своє оточення, хоч домогосподарка, хоч президент… Єдине, що в політиці з кожним кроком нагору коло спілкування скорочується… Сталін слухав Берію, бо той давав чіткі і зрозумілі поради… Ми слухаємо тих, кому довіряємо… А йому треба ще слухати державні «інститути» типу розвідки… І рішення, як правило, буде спільним.
Війна – це кожен день небезпеки і від шахедів, і від слів, це важке випробування для кожного: як для президента, так і для громадян…
Тому я не думаю, що під час війни можлива якась «зона комфорту» у президента в принципі. Переконаний, що навпаки він щоденно змушений щоденно ухвалювати дуже складні рішення.
– І, до речі… При всій можливій критиці, хіба не є результати останніх трьох років цієї війни буквально – вражаючими?… Яка інша Нація в Європі змогла б витримати настільки жорстокий та свавільний наступ РФ?… Яка б країна ЄС не впала у перші три дні?… А ми вистояли і саме з Зеленським (при всіх його «мінусах»). Хіба це не каже, що він в якомусь смислі можливо є саме тим «помазаником Божим», який тільки і міг провести Україну крізь цю війну та зберегти її як Державу – хай і з втратою певних територій?
– Це справедливе зауваження, бо ми всі сидимо в стільцях спостерігачів, а не діячів. А дія завжди когось влаштовує, а когось – ні. І треба не лише прийняти правильне рішення, але довести до кінця його виконання. Реально кожна дія зустрічає спротив, це нормально для будь-якої системи. Але… Втрата територій – дуже небезпечна річ, бо території це не лише земля, а й люди. Люди, які прив’язані до своєї землі.
Це все не жарти.
Території легко віддати, але важко повернути. І повторюся: це не лише території, але й люди. Як влада може віддати людей… навіть не питаючи їх? Часи кріпаків давно минули…
– Георгію Георгійовичу, ви один із найбільш визнаних європейських фахівців у сфері комунікацій. Роками (ще до війни) ви залишалися найбільш цитованим українським автором – у зарубіжних наукових виданнях. Вас коли-небудь запрошували в Офіс Президента – для консультацій. Якщо не в кабінет Зеленського, то в кабінет Єрмака, чи хоча б того ж самого – Литвина?
– Ні, для мене все це минуле. Бюрократична система вимагає однодумців. Мені ж важливим є багатоголосся при прийнятті рішень.
Свого часу я працював в держапаратах президента Кучми і прем’єра Марчука… Так що розуміння державних комунікацій в мене є, але… Державна система комунікацій вимагає не виходити за межі…
– Ви поділяєте думку, що Україна практично не веде цілеспрямованої пропаганди на населення РФ і практично ніяк не протидіє тій широкомасштабній інформаційній війні, що її Кремль провадить на території Європи, США, глобального Півдня: у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, дискредитуючи Україну та нашу боротьбу за Незалежність… Чому це так?
– Потрібен досвід, Росія в часи СРСР намагалися впливати на весь світ, а цього не було в України. Ми були слухняними гравцями, а тут треба весь час змінювати стратегію і тактику. І бути силою і на полі бою, і в комунікаціях. І всюди потрібен досвід,
Росія мала досвід Радянського Союзу, який мав цілі впливу на весь світ. Досвід, який зберігається не лише в людях, а навіть в стінах установ…
Це ж стосується і внутрішньої пропаганди. Пропаганда ж загалом налаштована на піднесення духу та створення героїв, бо саме такі люди потрібні в часи кризових ситуацій.
До речі, коли Б. Полєвой написав для «Комсомольскої правди» нарис про льотчика А. Маресьєва, Сталін повернув його з проханням написати художню повість про цей подвиг.
Так нарис став повістю, а Маресьєв справжнім героєм. Пропаганда – це «генератор» героїв, які особливо потрібні в кризових ситуаціях А війна це завжди кризова ситуація. Ця книга Полевого отримала назву «Повість про справжню людину» і була потім у шкільній програмі по всьому СРСР.
– Україна має зараз багато героїв.
– І це Герої найвищого ґатунку. Це правда. Але важливо, щоби їхні подвиги було показано виразно й увічнено та масштабовано так, як цього вимагають – нові умови, нові сучасні медіа та нова об’єктивна реальність соцмереж та всього інформаційного простору.
Це все дуже непросто, але це все треба робити з акцентом на максимальний результат
– Володимир Зеленський щодня записує відео-звернення, перегляди в яких, здебільшого, не дуже високі… Навіщо він це робить?
– Це, загалом, потрібна комунікація в часи війни. Рузвельт відомий своїми виступами під час війни. Зеленський повторює цей досвід, і для нього це важка робота. Оточення запевнило його, мабуть, що половина країни дивиться. І це важке рішення, тому що треба говорити і коли в тебе перемоги, і коли – поразки. І коли легко, і коли важко.
– Однак, Рузвельт робив свої звернення до нації раз на тиждень. По-суботах. Може й Зеленському варто перейти до такого формату?
– Можливо… Але Рузвельту було легше. Заздрити ж Зеленському та щось підказувати йому – дуже важко: жоден з наших президентів не потрапляв у таке скрутне становище, як він.
Вся Америка знала, що Рузвельт записував свої суботні радіо-звернення — біля каміну
– Ізраїльський прем’єр Нетаньяху за останній час, як мінімум, двічі звертався до народу Ірану. Правда він говорив англійською. Чи не варто було б Зеленському звернутися російською – до росіян і сказати їм дещо важливе. Щось таке, чого вони ніколи раніше не чули?…
– Що, наприклад?
– Наприклад, росіяни ніколи ще не чули сказаних публічно на весь світ слів типу: «Россияне, ваше страна напала на Украину вероломно, как Гитлер – ночью, без объявления войны – массовыми ракетно-бомбовыми ударами по мирным, спящим городам, где никто не хотел войны, не готовился и не думал о ней. Где люди жили мирной жизнью в Украине, которая – никогда не была членом НАТО, и где не было тогда и нет даже сегодня ни одной иностранной военной базы. Вы же просто, почему-то решили, что имеете право убивать, насиловать и грабить. Потому, что вам так сказали в Кремле. Забыв напомнить, при этом, что Украина — это нация воинов. Героев и воинов. Нация, без которой СССР – никогда бы не победил в войне против Гитлеровского фашизма, с которого ваше руководство и берет сегодня пример, посылая своих людей на убой и сталкивая саму Россию – в пропасть»
Ну, може не таке, але потрібне щось, що змусило б росіян задуматися, а з іншого боку – було б почуте у тій самій Угорщині, чи Словаччині чи Польщі?
– Треба шукати і слова, і шляхи донесення. Погоджуюся… Росія вже ввела кримінальне покарання навіть за пошук в Інтернеті «неправильних» сайтів… Тобто слово – насправді зброя… До речі, нам все життя розповідали, що реальність важливіша за слова. Але це не так – слова створюють нову реальність, і без них її би не було.
– У нашій новій реальності, якби таке сталося, і вас попросили десь на Банковій: Озвучте, будь-ласка, Три ключові поради Президенту Зеленському. Що б Ви сказали?
– Це не до мене. Немає в мене потрібного контексту в голові: що йому найважче зараз, що найважливіше, що треба просувати… Нові формати треба шукати, це зрозуміло, але…
Давати якісь поради ось так: без тривалого занурення в тему, в контекст. Без запитань, без обговорення – це неправильно і неможливо.
– А що б тоді ви порадили українському народу?
– Ми сильні. Кожна війна закінчується. Треба робити все, що цей кінець був на нашу користь. І одночасно думати про власні помилки в цій війні. Бо реальні війни ніколи не закінчуються. Вони переходять в інші формати.
– І нарешті, Ви ще пишете казки?
– Чесно кажучи – ні. Чисто технічно це важко зараз для мене, хоча подумки іноді думається про таку можливість. Колись прийде і такий час…
Георгій Почепцов (ліворуч) під час отримання чергового ордена “За Заслуги”
ДОВІДКОВО:
- ПОЧЕПЦО́В Георгій Георгійович (29. 10. 1949, м. Берегове Закарпатської обл.) — фахівець у галузі комунікації, прозаїк. Син Г. Почепцова.
- Доктор філологічних наук (1989), професор (1991). Член НСПУ (1981). Заслужений журналіст України (1999).
- Повний кавалер ордена «За заслуги» (2004, 2015, 2021).
- Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1971), де й працював: 1998–2001 — завідувач кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин;
- 2002–05 — керівник управління стратегічних ініціатив Адміністрації Президента України; від 2005 — завідувач кафедри інформаційної політики Національній академії державного управління при Президентові України (Київ);
- 2015–16 — завідувач, від 2016 — професор кафедри соціальних комунікацій Маріупольського університету (Донецька обл., від 2022 — у Києві).
- Наукові праці з питань теорії комунікації, масово-комунікаційних технологій, паблік рілейшнз, семіотики, інформаційних війн тощо.
- Автор книг для дітей та юнацтва, зокрема фантастичних.
