NETFLIX зняв по ній фільм
Джеймс Венс — праворуч
Ми всі слідкуємо за президентськими перегонами в США, бо від їх результатів може прямо залежати і майбутнє України.
Не будемо робити прогнозів. Тим паче, що Байден, кажуть, вже готовий сходити з дистанції.
Якщо демократи знайдуть когось цікавого на заміну, то ще невідомо, чи допоможе Трампу навіть той замах, з якого він чудом вийшов – живим.
Але Трамп, видно, теж розуміє, що попереду його чекає важка боротьба.
Це доводить і той факт, що собі в напарники, як можливого Віце-Президента США рудоволосий Дональд обрав політика, який ще пів року тому дуже критично говорив про самого Трампа та весь істеблішмент США.
Говорив – безжально і з крайньо-радикальних позицій.
Це сенатор від штату Огайо, який сам вибився із наркотичних низів і вважається борцем за соціальні права (перш за все) трудящих, та, серед іншого, за повну заборону абортів і порнографії.
Уша та Джеймс Венс
Венс – католик, який одружився з дівчиною з Індії – дочкою емігрантів, яка теж, як і він, всього в житті добивалася сама.
Разом вони народили та виховують трьох дітей, а Венс ще й примудрився написати книгу, за якою навіть зняли фільм.
Деякі уривки з цієї книги почали зараз друкувати українською на форумі «ФУП»
Пропонуємо вашій увазі:
Праворуч Венс у приблизно 2016 р., коли його книга і стала своєрідним бестселером. Венс — сенатор (ліворуч)
Я народився в Ржавому поясі у крихітному сталеливарному містечку штату Огайо, де, скільки пам’ятаю, процвітали безробіття і злидні.
Нехай я білий, але я не відношу себе до американців англосаксонського походження і протестантського віросповідання, які живуть на північному сході країни. Я вважаю себе білим американцем із робітничого класу ірландського та шотландського походження.
Для таких людей бідність – сімейна традиція.
Їхні предки спершу були поденними робітниками на рабовласницькому Півдні, потім іздольщиками, а пізніше, ближче до нашого часу, шахтарями, машиністами та столярами.
Американці називають їх «хіллбіллі», селюками й «білим бидлом». Для мене вони рідні, друзі та сусіди.
Загалом, якщо розділити дві ці групи відповідно до їхніх уявлень – багатії та бідняки, освічені та неосвічені, вищий клас та робітники, – ви отримаєте два зовсім різні світи.
«Перебіжчик» із однієї групи до іншої, я, як ніхто, розумію різницю.
Іноді дивлюся на представників еліти з майже первісною зневагою. Нещодавно один із моїх знайомих використав у промові слово «конфабуляція» – а я насилу втримався від крику.
Але треба віддати їм належне: їхні діти щасливіші та здоровіші, вони рідше розлучаються, частіше ходять до церкви і довше живуть. Коротше, дають нам сто очок уперед!
Я часто думаю: що зі мною стало б без них? Згадую свій перший рік у старшій школі, коли я мало не покотився похилою, то ранок, коли мати прийшла до бабусі, вимагаючи від мене здати аналіз сечі (на вміст наркотиків – ред).
Або ті дні, коли по паперах у мене було два батьки: рідний та прийомний, а насправді я не бачив жодного, і цю роль вирішив на себе приміряти Папо, ставши мені найкращим батьком у світі.
Або ті місяці, що я провів із сестрою Ліндсі, змушеною у свої юні роки взяти мене на виховання, доки наша мати лікувалася від наркозалежності. Я згадую про те, як близько знаходився до краю прірви, і по спині біжать крижані мурашки. Все-таки я щасливчик.
Нещодавно я обідав з одним хлопцем, який у свої п’ятнадцять років дуже схожий на мене колишнього.
Мати Брайана, як і моя, підсіла на наркотики, а з батьком у нього стосунки не склалися.
Він приємний, спокійний, із добрим серцем. Все життя прожив у Кентуккі; і обідали ми у місцевому ресторанчику швидкого харчування, бо інших пристойних місць у місті просто немає.
Поки ми розмовляли, я помітив у поведінці юнака дещо дивне. Брайан, наприклад, не захотів ділитися зі мною молочним коктейлем, що було незвичним для хлопчика, який наприкінці кожної фрази додає «будь ласка» або «дякую».
Він швидко розправився зі своєю порцією і почав нишпорити по залі очима, явно не наважуючись про щось попросити.
Я поплескав його по плечу і спитав, чи не замовити ще чогось.
«Так, – несміливо промовив він, опустивши очі. І майже пошепки додав:
– Можна мені ще картоплі фрі?”
2014 року в одній із найбагатших країн світу підліток голодував, але боявся попросити добавки.
Помилуй нас, Господи!
Я народився наприкінці літа 1984 року, за кілька місяців до того, як Папо віддав свій голос – вперше і востаннє у житті – за республіканця Рональда Рейгана.
Перетягнувши на свій бік демократів Іржавого поясу, Рейган здобув найбільшу перемогу в історії сучасної Америки.
«Рейган мені ніколи не подобався, – говорив потім Папа. – Але цього виродка, Мондейло, я взагалі ненавидів».
Опонент Рейгана від Демократичної партії, чудово освічений північний ліберал, здавався повною протилежністю мого діда-хілбіллі.
Мондейл не мав жодного шансу, і як тільки він пішов з політичної арени, Папо більше ніколи в житті не голосував проти своєї улюбленої «партії робітників».
Більше епізодів книги Венса можна почитати за цим посиланням.
У коментарях дехто, ознайомившись із наведеним уривком, зазначає
– Більшість із людей цього прошарку у США не мають жодних шансів здобути вищу освіту.
Для багатьох єдиним шансом вирватися із цього є армія.
А в нас люди не розуміють, що в Україні до війни (2014) загалом жилося дуже навіть непогано.