Чт. Лют 22nd, 2024

“”Кіндер” – це ще той сюрприз”, – посміхаючись, кажуть про Василя його побратими.

Голубоокий, харизматичний воїн із щирим та добрим серцем, взимку 2022 року навіть уявити не міг, що скоро доля піднесе в житті доленосні “повороти”. Але він не з тих, хто боїться труднощів.

Після початку широкомасштабного вторгнення наш Василь два рази “штурмував” ТЦК та СП, щоб таки потрапити у ЗСУ і визволяти від ворогів рідну Україну.

Детальніше про все читайте у нашому інтерв’ю.

– Василю, розкажіть, будь ласка, більше про себе. Звідки Ви? Як життя минало?

– Народився я у 1988 році, на Волині. Через деякий час наша сім’я переїхала на Хмельниччину. Там минало моє дитинство і юність. По завершенні школи навчався на денній формі у Рівненському державному гуманітарному університеті. Хто не знає, це педагогічний університет. Можу бути вчителем і викладати математику та інформатику.

Після РДГУ продовжив навчання у “воднику”, але там вже заочно. Два роки післядипломної освіти.

– Що ще можете розповісти про себе?

– В армії ніколи не служив. Мої захоплення – це риболовля та архітектура. Обожнюю будівництво. Тому й зазвичай до 2022 року ним і займався.

Одружений. Живу на Дубровиччині (авт. прим., – Рівненська область). Маю двоє дітей: син народився у 2014 році, а донечка – в травні 2021-го.

– Коли почалось широкомасштабне вторгнення росії в Україну, які були Ваші дії?

– Найперше, що робив – це подбав про безпеку сім’ї. Відвіз дружину з дітьми до кордону. Вони поїхали у Польщу до наших знайомих. А сам повернувся додому.

Були ризики, що зі сторони Білорусі піде російське військо, тому пішов у військкомат. А там було стільки добровольців, що й не зразу хотіли мене мобілізовувати. Залишив свої дані, став на облік і пішов додому. А через кілька днів знову прийшов проситися у ЗСУ. Цього разу мене таки мобілізували. Сказали, щоб збирав речі й направили у 23 інженерно-позиційний полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Так і почався мій новий етап у житті.

– Що ж було далі?

– А що ж… видали форму, берці, автомат і став, як справжній солдат. Зачитав присягу Україні та українському народу. Відчуття у цей момент були особливі. Аж переповнювало дух. Прекрасно пам’ятаю цей день і ці емоції.

Почались перші наряди. Підготовка. Навчання. І у квітні була перша ротація, яка минала на Харківщині. Там ми виконували покладені на нас бойові завдання: копали окопи й траншеї, будували бліндажі та інші фортифікаційні споруди.

– Чи є щось, що запам’яталось Вам з цього періоду?

– Не легко тобі було. Хоч всі ми знаємо, що воля легко не дається. Про виконання робіт не розповідатиму, а от про людей розкажу. Запам’яталась мені одна бабуся. Вона жила на одному із хуторів, де продукти привозили раз у півтора-два тижні.

Й одного разу вона до нас прийшла і принесла нам палку ковбаси. Бабця хвилювалась, чи ми маємо що їсти. Хоча самій, напевно, також бракувало.

Також бувало часто, що і ми ділились із місцевими їжею. Особливо тоді, коли бачили дітей. На жаль, у прифронтовій зоні вони теж були. Буває, їдемо на “ЗІЛу”, а діти, знаючи що це ЗСУ, біжать до нас. Тож ми пригощали їх цукерками, яблуками та всім, чим могли. Жаль, що таке дитинство їм доводиться проживати.

– Василю, чи події в країні змінили Ваші погляди на життя? Чи змінились цінності?

– Не дуже змінились. Хіба став більше цінувати рідних і час. Так само війна мені дала чудових людей поруч.

Це мої побратими. Дуже хотів би, щоб після війни ми усі зустрічались та підтримували зв’язок. Це справжні та надійні друзі. Особливо “Швагро”. Ми з ним спорідненні душі.

– Чому “Швагро”? Це Ваш родич?

– Та ні, але вже рідна людина. Називаю “Швагром”, бо говорить, як моя сестра. Таке враження, що він її чоловік або з нашої сім’ї. Жартома запитав, звідки в нього такі премудрості!? Й з того часу називаю Володимира “Швагром”. Побратими підхопили це і тепер вся рота так його називає.

– А чому у Вас позивний “Кіндер”? Також є якась історія?

– Я не так люблю шоколад з “кіндерів”, як колекціонувати іграшки, які є всередині. Якось назбирав їх трохи й клеїв на торпеді нашого транспорту. Може це якось дивно виглядає, але мені ці іграшки нагадують про безтурботне дитинство та дім. А побратими довго не думали й почали називати мене “Кіндером”.

– Наостанок розмови розкажіть ще про свої мрії. Є вони у Вас?

– Є. Одна на всіх – це перемога України. А також мрію добудувати дім для своєї сім’ї, де будемо щасливо жити. З найближчих мрій – це дуже хотів би потрапити на день народження до своєї донечки. Їй в травні буде три рочки. На жаль, коли їй був рочок і два, то мене не було поруч. А діти – це наше все. Також сумую за сином. Дуже люблю свою сім’ю та рідних. І в першу чергу в ЗСУ я ради них. Бо хочу, щоб вони не були рабами, а жили у вільній та щасливій Україні.

– Василю, дякуємо Вам за розмову і за все, що робите на благо України. Нехай збуваються усі Ваші мрії. СЛАВА УКРАЇНІ І ЇЇ ГЕРОЯМ!

За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові і військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України, солдат Василь нагороджений президентською відзнакою “За оборону України”, а також нагрудним знаком “За зразкову службу” від Міністерства оборони України.

Інтерв’ю підготувала Служба зв’язків з громадськістю 23 інженерно-позиційний полк 

Джерело

Від Світлана Савіцька

Журналіст, уродженець Костопіля, працювала перед війною в одній із Рівненьских газет журналістом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *