Поліський колорит
Днями в Каті був День народження
Як відомо Катя Бльостка (Burell) народилася 11 жовтня 1988 року в селищі міського типу Гоща на Рівненщині. Її мама працювала там бухгалтером, а тато був – військовим.
Однак, до 6 років майбутня письменниця-феміністка жила на Камчатці, де батько служив у ракетних військах.
Як пізніше пригадувала блогерка, вона мешкала в закритій, секретній зоні, де посеред лісу стояли ракети.
А за 60 кілометрів від їх місця проживання розташовувався найбільший вулкан Євразії – Ключевська Сопка. Дівчинка часто спостерігала, як вулкан легенько димів.
Зараз Катя живе в США і є мамою чотирьох синів (та доволі ярою феміністкою)
Коли Катерині було 6 років, то разом із мамою вона повернулася до рідної Гощі, де в 2006 закінчила гімназію, далі вступила до Київського національного університету культури та мистецтв і вже в 2009 році народила сина Артема, а в 2014 – вийшла вдруге заміж та виїхала до США, де народила ще трьох синів.
Відомою Бльостка стала саме як блогерка і «матера чотирьох синів».
11 жовтня в неї був День народження, на який вона отримала в подарунок – фотосесію.
Далі її розповідь:
Катя Бльостка
Цю фотосесію мені на День народження подарували організатори благочинної події у Ванкувері.
На мені Поліський стрій, кожному елементу якого 100-90-80 років.
І от на мене одягали ту столітню, домоткану, вишиту, швидше за все, при свічці сорочку, а я все запитувала себе: «Що ти, Катю, відчуваєш?».
Певно, це все ж не річка, а ставок десь у Канаді чи США
І поміж замилування красою образу, здивування від озвучених фактів про цей одяг і його походження, гордості за неймовірну, українську культуру у всіх її проявах, найяскравіше я відчула сподівання.
Так, саме сподівання. Ніби то вони у кожній ниточці полотна і кожному хрестику вишивки.
Я уявляла, як якась жінка ткала, сподіваючись на новий, кращий день. Ткала так, як її навчила мама, а ту – її мама. А потім вишивала це все до свята.
А свято – то сама квінтесенція сподівань, чи то на спасіння через життя вічне, чи то на спасіння від тяжкої праці хоча б на той однесенький день.
А може ця сорочка, горсик, спідниця, фартух, пояс колись пакувалися у скриню, як придане для доньки? Складалося усе акуратно зі сподіванням на її щасливе життя і суворим наказом «Бережи для дітей».
Соняхи просто величезні
А може я відчула сподівання колекціонерки, яка любʼязно надала мені цей стрій? Сподівання зберегти, показуючи НАШЕ світу…
До усіх цих сподівань я мимоволі додала своє, особисте. Сподівання на глибинне усвідомлення себе, нас, всіх…
Це були неймовірні відчуття. Якісь такі… хм, слів не доберу… автентичні і первісні. Дякую.
Направду, їй це все дуже личить і сидить як рідне