Пн. Чер 17th, 2024


Чи вистоїть Київська Русь?

Мао — комуністичний Імператор Китаю

Український філософ Андрій Бондар доволі цікаво аналізує поточний моменет.

Подаємо нижче його Авторську колонку для видання «Збруч»

Коротке замикання особого путі

Наші вороги – інфантили якоїсь особливої породи. Їхнє бажання злитися з чимось великим і надійним у формі Китайської Народної Республіки свідчить про те, що вся їхня надутість ідеями власного «русского міра», включаючи празднік побєди і весь шлейф імперської слави, не дає їм твердого ґрунту під ногами.

Здавалося б, існує свій бєлий царь, імператор всіх і всія. Куди вже вище? Вище тільки Господь, якого, звісно ж, не існує.

Але ні, саме в образі Китаю для пересічного росіянина сконцентровано цінності гармонії людського колективу, соціального оптимізму і – головне – Порядку, якого в них з якоїсь причини немає.

Це образ «втраченого раю» сталінсько-брєжнєвського СССР, якому після 1991 року не вдалося. Не вдалося, певна річ, через втрату величі та «розгул демократії» – цього західного «повєтрія», яке їх за 1990-ті роки опустило на коліна.

Загалом стосунки між Путіним та Сі Цзіньпіном є доволі непростими. Китай, приміром, до сих пір не визнає анексії Криму та офіційно не підтримує так звану “СВО”

А от Китаю натомість вдалося. Заліські люди ніби й вибрали собі за правителя істоту, яка мала би, як мінімум, за 24 роки перебування у владі якось поновити втрачену велич після краху 1991 року.

Мала би, але чомусь не змогла. Натомість змогла те, що робила завжди, коли хотіла або могла: почала війну із Заходом.

 Чому війна з Україною і всім Заходом насправді суїцидальна?

Бо вона беззмістовна у своїй суті: все найкраще, що виникло й народилося на тих теренах протягом останніх років 300, завдячує своїй появі лише тісному контакту із Заходом і західним світом – від Пєтєрґофа до хокею, фігурного катанія і автомобілів «жиґулі».

Бо без Заходу вони би навіть холодильники для льоду не виготовили – вже не кажучи про імперське бароко, рококо та класицизм.

 У плані пропаганди рф-владі вдалося багато.

Їй вдалося головне: максимально активізувати в соціумі настрої ресентименту, довівши їх до градуса суспільної кататонії.

 

Проте цей розлад продуктивний лише для вбивства і (само)руйнування. Ми бачимо на власні очі, як легко прощаються з життям солдати рф. Як із призначеною повинністю.

 

Скільки їх, тих, хто «покончил собой с отличием» в Україні? – риторичне питання. Але не припиняє вражати легкість слідування за своєю долею, небажання протистояти і борсатись. Їх реально послали сюди помирати – і більше нічого.

Алєксандр Нєвскій присягає на вірність Орді

Втім попри всю внутрішню напругу і об’єднання навколо волі вождя рф все одно залишається насамперед територією дискомфорту і несправедливості.

Адже там, на відміну від Китаю, не вдалося гармонізувати ринок, який обіцяє процвітання у формі стабільної зарплати і щорічної поїздки до Хурґади, зі своїм домашнім потягом до сатрапії, що, звісно ж, завжди загрожує лише комусь іншому – тільки не конкретному ім’яреку.

Чому ресентименту заліським людям недостатньо?

Бо ресентимент завжди відповідає тільки на один проклятий «русский вопрос»: «Кто виноват?» І відповідає завжди однотипно ось уже впродовж кількох століть.

Після рептилоїдів, українців і євреїв винен передусім Захід, завдяки якому вони вибилися в люди тоді, на початку ХVIII століття, і нині, на початку століття ХХІ, коли їх пустили в салони й дозволили жити у світі угод і правил.

 Натомість інший проклятий «русский вопрос» – «Что делать?» – приводить їх на рівень, сказати б, операційної діяльності.

 

І тут відбувається те, що я би назвав «коротким замиканням».

 

Коли вони починають діяти, з’ясовується, що їхня історія таки справді почалася у XVIII столітті, що перед цим відбувалася якась кривава каша, яка втім визначила головну складову їхнього, сказати б, колективного несвідомого: глибинний потяг до рабського стану і тупого підпорядкування.

 

І все, на що витрачається сьогодні енергія мільйонів росіян, полягає в привласненні і русифікації частини історії, в якій вони насправді всього лише двоюрідні виплоди Великого Степу, а ніякі не рівні серед рівних народів Європи.

Їхнє сьогоднішнє «Что делать?», як і сотні років тому, все те ж завоювання Царгорода – бажання довести історії свою леґітимність.

Фізичне завоювання Києва і України – це боротьба за власну леґітимність. Усе інше – підрядне. Бо без України вони – ніхто. Як і без Європи загалом.

Без України і з протистоянням усьому Заходу вони – васал Китаю, Великого Брата з кривавої каші колективного несвідомого рф «с раскосыми и жадными очами», інструмент у руках всесильного Політбюро ЦК КПК. І весь «особый путь» сучасної рф – наївне бажання повернутися шляхом самодеструкції до материнської утроби, в якій спокійно і темно, як в могилі.

 «Ты поймешь, но будет поздно», – перефразовуючи їхнього застреленого на початку 1990-х співака. Я би не сподівався навіть на пізнє прозріння. І нікому би не радив.

 

Натомість радив би дослухатися до іншого їхнього класика, Ніколая Ґумільова: «И вот мне приснилось, что сердце мое не болит, / Оно – колокольчик фарфоровый в желтом Китае».

Андрій Бондар

Ось там їхня душа і їхнє серце. Туди вони йдуть, і нам не спинити ходу їхньої історії.

Нам потрібно вигризти право на власну.





Джерело

Від Світлана Савіцька

Журналіст, уродженець Костопіля, працювала перед війною в одній із Рівненьских газет журналістом.