Чт. Чер 20th, 2024

Помолимося разом (с)

Це авторський допис Тараса М. Дятлика про його особистий досвід у 836 день війни. Текст розлітається мережею і вже має понад тисячу репості

Подаємо без змін

Потяг з Харкова на Ужгород...

Старий купейний вагон з пошарпаними стінами та вицвілими фіранками на вікнах, пронизаний духом минулих років. Їду в одному купе з військовим, який їде у коротку, але таку жадану відпустку «додому».

Його дружина з дітьми знайшли тимчасовий прихисток на Закарпатті, далеко від розбомбленої харківської Салтівки, де кожен клаптик землі просякнутий болем і страхом.

Вчора цей військовий купив маленьке щеня — подарунок для своєї доньки.

Тепер він бавиться з ним, як з дитиною: обіймає, цілує, пригортає до змученого, але сповненого любові обличчя…

Немов у цьому крихітному створінні знайшов промінчик світла серед темряви війни…

 

Через декілька днів він повернеться до пекла війни, а песик продовжуватиме щодня нагадувати його доньці про любов тата…

Сам військовий — міцно збитий чоловік років тридцяти, з обвітреним загорілим обличчям та шрамами на руках і ногах… глибокі зморшки біля очей… Він спить знервовано, тривожно, як і майже всі, хто повернувся з того пекла на передовій.

Часом провалюється в глибокий сон і починає голосно хропіти, немов намагаючись заглушити спогади про вибухи та крики болю, страху, відчаю.

А коли не хропить, то уривками щось комусь пояснює уві сні, викрикує накази, наче знову опинившись у вирі бою…

На одній зі станцій, коли брязкіт коліс і скрип зношених зчеплень вагону на мить вщухли, з сусіднього купе вилітає красива жінка середнього зросту в блакитному спортивному костюмі.

Їй близько тридцяти п’яти, колись, мабуть, вона зводила чоловіків з розуму своєю вродою… Але тепер її обличчя змарніло, під очима залягли глибокі тіні.

Вона майже вривається в наше купе і кидає мені (я не сплю, працюю над чимось на своєму ноутбуці):

 

— Скажите ему, чтобы перестал храпеть! Сейчас же! Что вы смотрите на меня!

 

Я відриваю погляд від екрану і спокійно відповідаю:

— Говоріть тихіше, будь ласка, не кричіть. Не розбудіть його…

Минає півгодини. Військовий прокидається, йде в тамбур покурити, бере з собою песика. Я чую, як жінка знову виходить зі свого купе.

Зустрічаю її в коридорі, дивлюсь на це гарне обличчя, все ще позначене роздратуванням, і кажу те, що крутилося в голові весь цей час:

— Не можна будити військового, який з самого пекла їде у коротку відпустку додому, навіть якщо він хропе, як ведмідь.

 

Дайте йому поринути в цей цілющий для нього сон, без вибухів та криків…

 

Жінка спалахує:

— Я не могу спокойно отдыхать, когда он храпит!

— Ми ж не на фронті, чи не так? — тихо питаю я, вдивляючись в її очі.

— Все равно он не должен так храпеть! У меня свой личный фронт! — її голос зривається, тремтить…

— Але ж не під градом куль та снарядів? — м’яко зауважую я, відчуваючи, що за її реакцією є свій біль і трагедія…

 

Жінка завмирає, очі наповнюються сльозами, що ось-ось бризнуть… Дивиться у вікно, кусає губи…

За якийсь час з тамбура повертається військовий, на його виснаженому обличчі грає після «перекуру» легка посмішка.

Жінка дивиться на мене благально, немовби безмовно просячи мене не розповідати йому про нашу розмову.

Вона підходить до нього, переходить на українську, щось жартівливо каже про песика, ніжно гладить маленьке створіння, бере його лапки в свої долоні, ніжно їх цілує…

Військовий заходить у купе, акуратно причиняє двері, знову лягає відпочивати. А жінка повертається до мене, її очі — два вогні туги та жалю. Вона дивиться то на мене, то у вікно, де пролітають примарні силуети дерев, і ледь чутно шепоче:

— Пробачте мені… Я була не права… Мій чоловік загинув взимку, не дочекалася… Мені так бракує його хропіння вночі… Їду до мами, не можу жити сама…

В її словах — біль цілої країни, біль кожної зламаної жіночої долі, кожного розбитого жіночого серця…

І поки старий потяг стукоче, везучи нас — кожного у своїх думках, спогадах, надіях — я мовчки молюсь…

За тих, хто там, на передовій, як цей військовий… За цю жінку і її непоправну втрату… За можливість знову жити, дихати, кохати без війни, яка демонічною ордою прийшла на нашу землю сіяти смерть та руйнування…

 

Молюсь за перемогу України, за справедливий мир… За загоєння душевних ран — і військових, і цивільних, і волонтерів, у яких свої травми війни… За подолання прірв між нами, за єдність у розмаїтті…

А потяг… а потяг з гуркотом все мчить і мчить… даруючи нам дорогоцінні миті перепочинку… миті людяності серед хаосу війни… Шануймося

— —

Тарас М. Дятлик, Україна

836-ий день повномасштабної роzійської агресії проти України



Джерело

Від Світлана Савіцька

Журналіст, уродженець Костопіля, працювала перед війною в одній із Рівненьских газет журналістом.