Федорів і Гресь написали про важливе
Цей допис українського гуру маркетингу зараз розлітається мережею.
У ньому Андрій Федорів розповідає про власний досвід – жити – без рідного батька. І не тому, що він загинув, а тому, що батькові – немає діла.
Почитайте:
Андрій Федорів — праворуч: обидва фото з його ФБ-сторінки
Це пост для тих батьків, хто розлучені.
Зараз мені 45, в мене 4 дітей.
Молодший в другому класі.
Старша на другому курсі.Щастя абсолютне, незрівнянне й точно вартує всіх викликів, які приходять разом з дітьми.
Але в день батька я наважився написати про дитячі рани на моєму серці, які залишили глибокі рубці. Й в цей день завжди болять.
До 10 років я знав, що мій тато, це мій дід. Він був найкращим тато у всесвіті. Масштабний, сильний, мудрий, реалізований й дуже веселий. Кінорежисер-документаліст, актор, альпініст, мотоцикліст, він вмів смакувати життя попри всі складності.
Він залишався легким, благородним, щедрим й гідним в найтемніші роки. Наші розмови про світ та мистецтво на маленькій кухні, під час прогулянок з собакою та безкінечні книжки Джека Лондона, Марка Твена та Джерома К. Джерома перед сном, які вин читав мені як моноспектаклі побудували мене.
Я горджусь бути сином Анатолія Васильовича Федоріва.
Я щасливий що схожий саме на нього. Для мене честь нести його прізвище. Федорів. Саме так він був підписаний в титрах Укркінохроніки. Курс BrandFather так названий на його честь.
Але є й другий батько.
Про його існування я дізнався, коли мені було 10. Що мої батьки розлучились, коли мені було менше року. Що років 5 тому я один раз був навіть в нього в гостях.
Ми зустрілись разом з мамою. Він був молодий й красивий. В яскравій шкіряній куртці, на іномарці.
Мускатний одеколон. Він раптом почав зʼявлятись раз на пару місяців на годину чи дві.
З’їжджав з подарунками, розповідав який він крутий, ми пили чай з печивом. Мені навіть іноді здавалось, що він хоче повернутись.
Але десь в той же час він одружився. Я дзвонив, але він не брав трубку. Не передзвонював.
Одного разу пообіцяв забрати мене з кружків. Я розказав всім що мене забере батько на мерседесі. Ніхто не повірив. Й правильно. Бо він не приїхав.
Час йшов. Я памʼятаю той день. Мені 12. Ми маємо здзвонитись й я чекаю на його дзвоник.
Мама зайшла з роботи, поставила дві важкі сумки з продуктами.
«Він подзвонив?». «Ні, але зараз я сам його наберу». «Андрюша, не варто. Якщо людина каже що передзвонить й не дзвонить, вона просто не хоче з тобою спілкуватися».
Бум! Для мене це було як відкриття. Я задумався. Й своїм 12річним мозком зрозумів, що це логічно. Я не передзвонив. Й він не передзвонив.
Ми не бачились кілька років. Місяцями в той період я давив й випалював в собі бажання взяти трубку й набрати його.
Сидів й дивився на телефонний апарат з кнопками. Я не міг збагнути, що зі мною не так.
Одна випадкова зустріч в 17.
Друга в 23. Й все.
Потім він прийшов на похорон моєї першої дружини, до цього вони не бачились.
Я попросив про зустріч через пару днів, сказав все що про це думаю й задав пряме питання – «чому він так вчинив зі мною».
«Образа на родину. На мого діда, на мою маму. Ще на щось. Так сталося».
Тоді, в 33 роки я його простив й відпустив. Не тримаю зла. Я дякую йому за те, що він подарував мені життя й в певному сенсі вплинув на мій характер.
Батько, на щастя, живий.
Живе в 15 хвилинах від мене. Останній раз ми бачились більше 10 років тому бо говорити особливо немає про що. Він не знайомий зі своїми внуками й ніколи їх не бачив. Обмінюємось смс з емодзі на дні народження. Все ок ))
Але в мене є сестра! Я знайшов її сам. В соцмережах.
Ми познайомились коли їй було 18. Вона фантастично талановита, красива й творча натура. Ми бачимось щороку й в нас дуже теплі стосунки дуже далеких родичів. Але я їх безкінечно ціную.
Десятки годин з психологами останні роки дуже мені допомогли з цим трішки розібратись. Але ці шрами зі мною назавжди.
Й хочу їх обійняти й довго плакати разом…
PS. Ми з Ярославою не розлучені. Навпаки )) Дякую за слова підтримки, але все добре.
Ярослава Гресь так прореагувала на допис свого чоловіка:
Andriy Fedoriv написав сьогодні такий щемкий та відвертий пост про батька, який кинув його зовсім маленьким, а потім ще раз — дорослим, чим травмував на все життя, що я не можу думати ні про що інше.
Просто хочеться обійняти усіх дорослих-маленьких хлопців та дівчаток, які сиділи і дивилися на телефон, який ніяк не дзвонить.
Які чекали, що за ними приїдуть в школу, привітають на день народження, які писали в пустоту листівки та малювали малюнки.
І дякую усім татам, які люблять своїх дітей. Мене виростили два тата, які знайшли в собі сили не розкачувати мене, не казати один про одного всякої фігні, а любити. Так, як вміли. І показали приклад, що так буває. Що може бути така велика дивна і крута родина. Тому у нашої Каті два тата і для неї це повністю ок.
Дякую вам Oleg Gres, Валерий Тодорчук. Мої татки.
Андрій Федорів, гордість бачити, яким космічним батьком ти став, незважаючи на все, що пройшов. Найкращий.