Вони розділилися на відчужені табори
Про це у блозі на сайті Радіо Свобода розповів письменник Андрій Любка.
Протягом трьох тижнів він побував з презентаціями нової книжки у кількох важливих містах Канади та США.
Тут, за океаном, я в кристалічній різкості побачив дуже тривожну річ: у нас формуються дві діаспори.
Одна – це ті українці, що народжені закордоном або ж виїхали з України давніше; і друга, відчужена – українці, що виїхали після початку повномасштабного вторгнення, – розповів письменник та волонтер.
Далі подаємо його допис без змін:
Парадоксально, але з плином часу ці два «табори» не зближуються, а навпаки – все більше віддаляються одне від одного, тамуючи взаємну образу й зневагу. Ще зовсім трохи – і може дійти до взаємного несприйняття й ворожнечі, як то вже колись були між, скажімо, бандерівцями й мельниківцями на еміграції.
Поділи завжди були
Варто сказати, що українська еміграція (та й загалом всі емігрантські середовища, наше тут не виняток) – завжди мала цілий каскад поділів на «бульбашки й капсули»: віковий, політичний, географічний.
Скажімо, в тій же Канаді і до війни був поділ на стару еміграцію, так званих «баняків», і новоприбулих після розпаду Совєтського Союзу.
«Банякам» прибулі з незалежної України здавалися не цілком українськими, русифікованими, корисливими й непатріотичними (ніде правди діти, часто саме так і було).
Новоприбулим емігрантам «баняки» здавалися архаїчними, кумедними й відірваними від реалій справжнього життя в Україні (ніде правди діти, часто саме так і було).
Цим двом середовищам було досить складно знайти спільну мову, свідченням чого став видимий занепад діаспорної інфраструктури минулого часу – усіх цих великих будинків для зустрічей та імпрез, навчальних закладів та церков. Та все ж ці дві діаспори поступово приймали одна одну з усіма своїми мінусами й недоліками, творячи хитку ілюзію симбіозу.
Андрій Любка
Новоприбулі біженці, серед яких є реальні біженці й «біженці», які від війни не постраждали, але яким війна дозволила втілити давню мрію про еміграцію до Північної Америки, теж на всіх навколо ображені.
На «стару» еміграцію, бо та якось неправильно їх зустріла на новій землі і не так щедро допомогла, як – на їхню думку – могла і мала б. Не заселила в свої будинки, не знайшла одразу добру роботу, не надала довічну підтримку. А ще й вимагає активності, участі в українських заходах, спонукає віддавати дітей до українських суботніх шкіл…
Ображені й на саму Канаду, в якій, виявляється, ніщо не падає з неба, а розрекламований соціалізм все одно передбачає потребу тяжко працювати тільки для того, щоб утримати себе, а не стати багатієм. На те, що треба добре знати мову, місцеві звичаї, мати конкурентну освіту й реальні фахові навички.
Маючи неймовірно й безпідставно завищену думку про власну значущість, освіченість і професійність, ці люди ображаються за потребу починати все з нуля, з поганої, брудної й низькооплачуваної роботи, за те, що добробут не приходить у їхнє життя автоматично.
Ображаються й відвертаються від інших, демонстративно розривають зв’язки з українським світом, докладають зусиль, щоб діти якомога швидше перейшли на англійську чи французьку і обмежують їхнє спілкування з українцями, відпускаючи жарти про віночки й вишиванки.
Так, це сумна правда.
Повністю відчужені «табори» українців?
Чесно кажучи, я шокований тією прірвою, яку застав тут між двома вже повністю відчуженими «таборами» українців. Напруга і взаємна зневага між ними хворобливі й загрозливі. Ізоляція і замикання в своїх бульбашках, спільнотах, чатах – деструктивні, але неуникненні.
Це протистояння не віщує нам нічого доброго й закінчиться очевидним послабленням української спільноти, а в підсумку – й масовішою та пришвидшеною асиміляцією. У контексті конкретної мілітарної й геополітичної ситуації – зменшенням можливості допомагати Україні, бути гучнішими і впливовішими в своїх суспільствах.
Як на мене, ця абсолютно біблійна гординя обох середовищ руйнує силу українства сьогодні. Але здається, що нові батьківщини й локальні правила аж ніяк не можуть надати місток для порозуміння між хвилями української діаспори. Це наша домашня робота, яку за нас ніхто не зробить.
Потреба в медіаторі
Очевидною є потреба в медіаторі, модераторі, інституції, яка б склеювала докупи ці розрізнені середовища – в інтересах України. Давно назріла потреба мати державний орган, який би вивчав українську еміграцію, дбав про неї і служив формотворчим імпульсом.
Мова не йде про те, що цих людей агітувати повертатися після війни в Україну, хоча багато хто таки повернеться, бо медових рік навіть у багатих країнах немає. Мова про те, щоб залишитися українцями і прищепити майбутнім дітям зв’язок з Україною.
Більшають і глибшають поділи в Україні – між військовими й цивільними, між прифронтовими й тиловими територіями; глибшає поділ між тими українцями, що в Україні, і тими, що виїхали. А тепер виявляється, що і серед діаспори поділ стає все відчутнішим і загрозливішим.
У вас теж є відчуття, що в лютому й березні 22го нас було безліч, дуже багато, бо всі були єдині й об’єднані однією мрією? А тепер всі розбіглися по своїх бульбашках і всі вкупі взаємно ослабли.
Якщо я щось і засвоїв з історії України, то тільки одне: коли ми порізно, окремо, відчужено один від одного – нас легше перемогти. Здається, час це пригадати…